ЦеНеБлог

Несправжня німота, або роздуми піщинки, що мріє зрушити гору

« Українська мова: наблизьмо її кінець | | Страшний сон джава-програміста :) »

10 лютого 2010

Несправжня німота, або роздуми піщинки, що мріє зрушити гору

Коли книга відгуків тільки з'явилась і почала наповнюватись подяками, я був переконаний, що це все витівки спам-ботів. Однак, деякі з цих відгуків були написані явно живими людьми. Дивно, що й від тих, кого я знаю особисто, теж чую один позитив. Так, ніби здаєш відверто схалтурений курсовик і отримуєш «відм.» у заліковку. Приємно, але «за що»? Я що, геніальний блогер, чия писанина всім подобається? Чи просто ті, кому не сподобалось, не мають сміливості сказати: «Твій блог — повна лажа»?…

Мене вбиває думка, що мій блог справді може комусь подобатись. Готувати опіум для народу — така відповідальність…


Уяви, що ти — Python.*
Сьогодні ти опинився в компанії друзів-травіанців. Говоримо про життя. Зрозуміло, ти мовчиш — сказати по темі тобі нема чого, а всі спроби вставити репліку виходять якось «не в тему» — просто ти аутичний, оглушений музикою,** яка ніколи не співпадає з відеорядом на екрані, легка застуда зробила твої голосові зв'язки малоконтрольованими... І взагалі — тобі властиво мовчати. Тобі нічого не варто духовно стриптизувати в інтернетах — але не в реалі. Тут ти можеш робити вигляд, що тобі байдуже до того, що відбувається навколо, про що говорять інші (зрешто, так і є — ти не в темі), що тебе взагалі не хвилює красива дівчина поруч (ти можеш лише насолоджуватись нереалізованим бажанням доторкнутись до неї, обійняти, укусити:) — просто для тебе неприродньо слухатись власних бажањ).

Розмова чомусь заходить про твій блог. Тебе дивує, що його взагалі хтось читає (ну справді, там читати нíчого — пара висмоктаних з пальця думок, кілька приколів про те, що тебе колись дістало), ти давно його закинув і не знаєш, коли продовжиш, половина ЦеНеБлогу лежить у чорновиках, які ти навряд чи колись допишеш…

Взагалі, для чого існує цей блог?

Він існує... Щоб донести думку до теоретично нескінченної кількості людей. І в той же час. Ти не прагнеш до того, щоб його читали всі (хоч, може, й хотілось би). Ти зробив його некоментованим, щоб він був «друкованим органом», а не «прохідним двором» чи «клубом друзів» (взагалі, ти погано розумієш, у чому сенс дружби, особливо якщо друзів багато, і жоден з них не поділяє твоїх поглядів). Нарешті, він україномовний. Українська мова — чудовий інструмент для самоізоляції: незважаючи на свою абсолютну україномовність, ти не є частиною жодної з україномовних формацій (крім своєї сім'ї), не поділяєш системи цінностей жодної відомої тобі групи носіїв цієї мови. Це просто ще один засіб для того, щоб зберігати свій status quo спостерігача на чужому бенкеті життя. Ще один спосіб послати всіх нафіг.

Так ось, про піщинку. Важливий критерій, за яким ти оцінюєш себе — значимість наслідків твоїх дій. Зрозуміло, ти не зробив ще нічого великого. Більше того, ти майже переконаний, що це взагалі неможливо: історичні події стаються тоді, коли суспільство готове до них, і всі видатні особистості — просто дешеві актори, яким суспільство завжди може знайти заміну. Максимум, на що ти можеш сподіватись — роль піщинки, з падіння якої почнуться лавиноподібні зміни. В якійсь мірі, ЦеНеБлог задумувався як така піщинка, спроможна зробити світ таким, як бажаєш ти. Хоча... Ти не можеш дати відповіді на питання, що крутиться у твоєму мозку: „Чого ти хочеш досягти?“

Одного дня ти з'ясовуєш, що на тебе посилається вікіпедія (ну чесне слово, як студенти — невже посилання на блог можна вважати надійним джерелом? Тим більше, сама стаття недоперекладена з російської й мало пов'язана з тим, про що написано тут), тебе цитують на якомусь політичному форумі (як добре, що на блозі не прикручені коментарі ☺). Майже всі слова, які гугл вважає ключовими для твого сайту — службові. Коротше, сміття. Це те, до чого ти прагнув і, зрештою, досяг?…

Скільки часу минуло, відколи ти сидиш днями, втупившись у монітор… Спочатку ти вірив у дивá, потім втратив і цю віру. Колись ти шукав когось по той бік Матриці — тепер це просто спосіб існування. Переживши періоди захоплень різними містичними теоріями, чужими та своїми, ти поступово став бачити світ очима скептика-атеїста. Ти вмієш бачити недоліки у всьому — може, це і є мудрість, цей простий висновок, зроблений з попереднього досвіду? «Добро перемагає зло» — фраза, що має два протилежні значення водночас. Хоча насправді нема ні переможеного, ні переможця, ні перемоги — все одне. Світ ніколи не виходив за межі первісного хаосу — адже він все одно до нього повернеться, хіба ні?


 *) Наслідування стилю книги (Blindsight (by Peter Watts); в російському перекладі — Питер Уоттс. Ложная слепота), яку я чомусь подарував своїй сестрі на день народження. Як і слід було чекати, сестрі книжка не сподобалась, зате сподобалась мені — важкий двинутий science fiction з головним героєм, шизоїдність якого видно неозброєним оком (кожному подобається дивитись на своє відображення…). І хоча події розгортаються десь у космічних глибинах за хмарою Оорта, сама книжка — про людину, свідомість, мозок. Коротше, всім рекомендую, але не обіцяю, що книга вам сподобається.

 **) Ще там була пісня, з якої я нерозбірливо запам'ятав лише мелодію і cлова «без тебе». Намагався знайти, але знайшов зовсім не те, що шукав. Я достатньо відстав від життя, щоб перестати розбиратись у сучасній українській музиці — тепер надолужую втрачене. За що я люблю українське — його дуже рідко крутять у такій кількості, щоб воно почало всіх задовбувати — лише ти сам можеш це зробити, заповниши ним свій плейлист…

 :) Дивне бажання, хоча це просто результат спостережень за хлопцем і дівчиною за сусіднім столиком... Давно не бачив стільки готів. А ще кілька років тому я й сам зараховував себе до них. Ну так, «готика у кожного своя», але моя була настільки своєю, що, мабуть, не була готикою взагалі. Насправді я ніколи по-справжньому не розумів готичної естетики. І тепер не розумію. Скоріш, мене приваблювала ідея «абсолютного індивідуалізму» (втім, не зовсім зрозуміло, як подібний індивідуалізм може існувати в рамках якоїсь субкультури, що налічує більше одного-двох індивідуумів).

…Вечірній тролейбус. Двоє дівчаток-готів. Русяві коси однієї з них, трансформовані в класичну готичну зачіску з вибритими скронями. Миле личко, пробите пірсингом, від чого на ньому зафіксувався якийсь надто суворий вираз… Мабуть, вона занадто натуральна, щоб їй це могло личити. Втім, це її право. Це право кожного — псувати себе так, як заманеться. Зрештою, я сам користуюсь цим «правом».

Автор: Python. Опубліковано 10 лютого 2010 10:06
Змінено 27 жовтня 2011 9:09
Категорії: Філософія