ЦеНеБлог

Феномен українського патріотизму

« Google: проблеми з мовою? | | Роздягайтесь, на вас дивляться »

23 березня 2011

Феномен українського патріотизму

Кожна країна має свою форму політкоректності. І якщо білим американцям має бути соромно за те, що вони білі, то українська політкоректність вимагає відчувати сором за любов до України. Іншими словами, за патріотизм.

У більшості країн, де таке явище, як патріотизм, існує, його намагається монополізувати держава. І справа не тільки в тому, що партія влади хоче закріпитись на троні — певний мінімум патріотизму підтримує кожна політична партія по-справжньому демократичної країни. Насправді неконтрольований патріотизм може перейти у форми, що становлять небезпеку для самої держави. На жаль, наша держава надто юна для розуміння цього.

Держава постійно намагається чимось підмінити український патріотизм. Спершу в ролі такої підміни виступала ідея добробуту. Чому ця підміна не сприймалась всерйоз, зрозуміло: між добробутом та Батьківщиною нема безпосереднього зв'язку. Можна виїхати кудись за кордон (і ті, кого хвилює добробут, так і роблять), забувши про те, ким ти є, звідки родом, а в разі необхідності взяти участь у війні проти екс-Батьківщини на стороні ворога — але при цьому жити в добробуті й достатку. І можна бути аскетом, обмежуватись тим, що маєш, радіти кожній крихті хліба насущного — але любити рідний край, бути готовим покласти за нього життя... То що таке добробут для патріота? В ідеї загального матеріального благополуччя нема величі, і єдиний можливий внесок держави в цю справу — не заважати людям працювати. Зрештою, покращення власного життя не сприймається як діяльність на благо суспільства. Патріотично?

Підміна №2 виглядала хитріше, хоча й надто наївно. Садок вишневий коло хати, українська сім'я в вишиванках, духмяно пахне мед у трипільських глечиках… «Слава Україні! — Героям слава!» «Христос ся рождає! — Славімо Його!» «Здарова, кума! — Здаровимся!» Але чи не затісні для нас ці шаровари? Патріотизм слова без патріотизму діла нічого не вартий.

Ні, звичайно, я не стверджую, що без усього цього взагалі можливо обійтись. Українська мова — це та річ, без якої Україна перестає бути Україною, а український патріот — патріотом; приблизно таку ж роль (хоч і в меншій мірі) виконує й решта архетипних українських образів. Але це обличчя України, а не спосіб виявити любов до неї. Виявити україноненависництво через зовнішню атрибутику досить легко: спаліть прапор, принципово відмовтесь розуміти українську мову, перекрутіть вірші Шевченка й напхайте туди побільше матюків, підіть на якийсь заполітизований іміджборд і розмістіть там власноруч нагуглені карикатури зі свиньми у вишиванках. А ось виявити любов... В кращому разі, це для вас природьо, і ви не бачите якогось особливого патріотизму в тому, що говорите мовою своїх батьків і своєї країни. В гіршому — це просто патріотизм на показ, чи то щоб виділитися з маси, чи то для заспокоєння власних нереалізованих патріотичних поривань. Добре, якщо ці поривання є — погано, коли їх вияв обмежується епізодом «Говорив сьогодні з друзями українською. Всі були в шоці.» — і не йде далі.

Можливо, в гаслі «підтримаймо вітчизняного виробника» значо більше патріотизму. Ну хіба не хочеться помріяти — таврія стане крутішою за мерседес, українська промисловість підніметься, Україна знов стане житницею Європи, ми станемо могутніми, і іноземні економісти ставитимуть нашу Батьківщину за приклад всьому світу?.. Ось тільки гасло так і залишилось гаслом. Вітчизняні заводи ріжуться на металобрухт, вітчизняні підприємства стають другорядними філіалами транснаціональних корпорацій, де діють місцеві уставчики, що забороняють під страхом звільнення навіть розмовляти на роботі українською мовою. Ми програли без бою економічну війну, капітулювали, розбіглись, як боягузи. Вітчизняного виробника вже, по суті, і нема. Це створює фінансові проблеми, і ми їдемо за кордон, заробляємо там копійки, які в нас стають реальними грошима... То що там з вітчизняним виробником? Держава не намагається підтримати навіть цей різновид патріотизму. Хоча могла б.

Ще одна підміна — радянський патріотизм замість українського. Ну, це задоволення для мазохістів — накручувати себе, «яку країну розвалили». І хоча Україна є, фактично, новою формою існування УРСР, хоча наші діди воювали за Радянський Союз, хоча українська владна еліта вийшла з радянської компартії та комсомолу, та всі ми чудово розуміємо: заклики відродити СРСР для нашої держави є антисистемною, руйнівною діяльністю. Може бути щось одне: або незалежна Україна, або Україна в складі наддержави.

Зрештою, це може стосуватися й участі України в ЄС. Як український народ ставиться до Європи?

…І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
—Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!…

Схоже, що саме в такому ключі наші стосунки з ЄС і розвиватимуться. Можна бути українським націонал-патріотом і мріяти про те, щоб розміняти незалежність на європейство. Чому? Та тому, що нам це не загрожує. Ми не такі легенькі, щоб нас можна було «прокатати на рамі», як балтійців чи греків. У нас є купа проблем, які не вирішаться самим лише відкриттям європейських кордонів. Зрештою, далеко не всі наші громадяни хотіли б віддалятись від Росії заради Європи, та й самі європейці часом дивляться на Україну як на шмат м'яса в пащі російського ведмедя. Європа не має справжньої мотивації, щоб узяти нас до себе. Вихід до Чорного Моря — вже є. Кордон з РФ — кому він треба? Бідність, злочинність, корупція — хай самі з цим розбираються… Європу цілком влаштовує Україна як буферна зона та джерело наддешевої робочої сили — навіщо щось змінювати?

Насправді проблема так і лишилась проблемою: середньостатистичний українець не має можливості кинути свою лепту у справу відродження України. Просто нема такого виду діяльності, що однозначно приносив би користь рідному краю. Просто працювати, чесно платити податки — щоб потім за твої гроші всі дороги України уквітчали агітками на тему «Вона працює» чи «ТОМУ ЩО я канфєтко»?.. Трохи легше почувається культурна інтелігенція: адже просто розмовля́ти українською мовою — вже ніби патріотично, а писати книги про Україну, вчити школярів, і т.д., і т.п. — то взагалі... Безумовно, свою лепту вони вносять. На жаль, цієї лепти надто мало для реальних змін. Найгірше те, що лише гуманітарна інтелігенція може втілити свій патріотизм у роботі за фахом.

І ось тут ми, неспроможні виправити ситуацію, починаємо шукати винних. Зрозуміло, «єслі в кранє нєт води»… Ага, жиди, нігери, чурки та інші «небілі». Один мій родич має типово циганську зовнішність — і що? Звичайний сільський дядько, хазяйновитий, як і будь-який українець, не бідний, не дурніший за будь-якого «білого орійця». То він теж унтерменш? А я? Хто знає, що там було за десять поколінь до мене — може, в когось із моїх нащадків теж проявиться циганська чи монгольська кров… Або єврейська — як їх узагалі відрізнити? Так чи інакше, українці (не українські громадяни, а сáме етнічні українці місцевого походження) з ознаками «неєвропеоїдності» — не така вже й рідкість... Але не будемо тут доводити очевидні істини — мова не про те.

Чому стаються революції? Відповідь проста: люди хочуть бути частиною чогось великого. Причина — не відсутність так званого добробуту: тоді люди просто роз'їжджаються наймитувати. Не сам добробут: тоді вони просто відрощують собі пузо, спиваються, їхня молодь сідає на важкі наркотики і вмирає років до тридцяти. Не нерівність: людство ніколи не знало рівності. Не расові чи етнічні меншини, що плетуть свої інтриги: наймогутніша країна світу, побудована руками рабів та емігрантів, ніколи не знала революцій... Все це — просто зачепки, щоб узяти участь у великій події, на яку ми запрограмовані (навіть зі шкодою для самих себе). Інша річ, події стаються не щодня. Чим більший голод подій, тим більший потенціал може розкритись після їх початку. І тим страшнішими можуть стати наслідки.

Нове покоління не їде підкорювати цілину, не завойовує навколишні землі, не захищає Україну від окупантів, не торує на космічних кораблях незвідані простори Галактики. Символом патріотизму для нього стало те, проти чого воювали їхні діди. Але як інакше втілити любов до рідної землі, на якій саме́ поняття «патріот» стало неполіткоректним?

Фашизму слід боятись не Галичині — там нема проти кого вести боротьбу. І навіть не Києву, де вже були випадки вбивств «небілих» — в атмосфері всезагальної київської толерантності, здобреної столичним благополуччям, справжній фашизм не може стати масовим явищем (хоча якісь скіногопники тут теж існують і навіть, як бачимо, чинять свої злочини). Може бути лише дурна ідея, але не справжня мотивація боротьби (ну, не подобаються комусь негри. А мені не подобаються альбіноси — і шо? Треба бути рідкісним відморозком, щоб убивати тих, хто тобі просто не подобається). Набагато небезпечнішим буде злиття фашизму та націоналізму там, де націоналістам є проти чого боротись — регіони, де українська мова відтіснена на задній план, де українець почувається загнаним у кут, приниженим, другосортним, де йому вбивають у голову, що всі, хто говорять українською — бандерівці, а всі бандерівці — фашисти… Частіше говоріть про фашизм — можливо, ви його й отримаєте. Не забувайте: українці становлять меншість лише в Криму, та й там їх близько третини, і якійсь частині з них може набриднути танцювати під чужу дудку. Будучи діяльністю, за визначенням антисистемною, фашизм в умовах насаджуваного антипатріотизму може стати масовим явищем. Покоління ветеранів майже вимерло — скоро не буде кому нагадати, проти чого вони воювали. Антифашисти, до речі, теж беруть закос під фашиків-скінів — просто вони «червоні» скіни. І треба молитись, щоб цей рух не вийшов за межі радикально налаштованих молодіжних кіл, інакше ми отримаємо локальну громадянську війну в Одесі чи Донецьку. І неофашисти, і антифа вбиватимуть співвітчизників — і почуватимуться при цьому борцями за справедливість.

Втім, тут домішується ще й молодіжний максималізм. Той максималізм, який породив музичних і футбольних фанатів, гопників, готів, наркоманів, Павлика Морозова та Зою Космодем'янську, на якому працюють релігійні секти та молодіжні філіали впливових політичних партій. Ні для кого не секрет, що в певному віці людина ставиться до власних переконань аж надто некритично, правильність «добра» вважається абсолютною, як і ненависть до «зла». Дайте молодій людині усвідомити, що світ несправедливий — вона буде боротись за справедливість, або ж пристосується до несправедливості й доведе її до абсурду. Дайте їй зрозуміти (не прямим текстом, а справами, фактами, недосказаністю), що любити Батьківщину ганебно — вона зненавидить Батьківщину, або ж виявить свою любов у такий спосіб, який справді нестиме ганьбу.

Патріотизм — страшна сила. Ми вже навчились любити свій прапор, герб, мову… І ми не знаємо, як втілити це почуття в реальність. Наш патріотизм — стояча вода, що вже переливається через греблю. Це енергія, якою можна крутити турбіни. А можна просто чекати, доки не збереться критична маса, що вирветься на свободу й позносить хисткі будівлі на своєму шляху. Але це вже буде не патріотизм, а щось протилежне йому.

Автор: Python. Опубліковано 23 березня 2011 6:01
Змінено 25 квітня 2011 12:45
Категорії: Мова, Паранойя, Соціум, Філософія