ЦеНеБлог

Маркер групи, або Хто не з нами, того я з'їм

« Clojure 1.3 (все в одному) | | Сайт українською мовою = сайт про українську мову? »

24 листопада 2011

Маркер групи, або Хто не з нами, того я з'їм

Для чого солдатам чи міліціонерам потрібна уніформа? Справа не в тому, що вона дешева, красива, зручна й допомагає їм ухилятися від куль. Зовсім ні. У своїй власній одежі людина здебільшого почувається краще, ніж у робочому однострої, та й державі економія. Справжня функція уніформи — можливість відрізнити «своїх» від «чужих» на полі бою, або ж (у випадку міліції) можливість візуально відрізнити охоронців суспільного порядку від бандитів (що не завжди просто). Ворогуючі банди також часто намагаються ввести якісь свої знаки розрізнення, щоб розпізнати своїх (хоч це й порушує конспіративність їх злочинного стилю життя). Це може бути як деталь одягу, так і будь-який інший таємний знак. Зрештою, «бандити» також маркують себе як суспільна формація, щоб відрізнятись від інших каст (одяг, зачіска, жаргон).

Йдемо далі. З історії відомо, що подібним чином маркували себе не лише армії чи банди, а й цілі народи. Кожен, хто застав радянські часи, має уявлення про таке поняття, як «національний одяг». І хоча українок у вишиванках і віночках зі стрічками ми бачимо переважно під час виступів фольклорних колективів, та й власне цей національний костюм не відображає всього розмаїття традиційного одягу українців, за тим, як представники різних народів одягалися століття так до ХІХ, їх можна було відрізнити одне від одного. Багато з того, що збереглося в записах етнографів, нині вже втратило свою актуальність. Ми носимо типовий європейський одяг, не має значення, діловий костюм це чи джинси з футболками, святкуємо американські хеловіни з валентинами, навіть народних пісень співати толком не вміємо. За цими ознаками ми не схожі на історичних українців. Питання з серії тупих: як українець узагалі може впізнати українця?

Що, не чую? Українська мова? Було б круто, якби було. Цей маркер групи сприймається як маркер нижчих каст українського суспільства, маркер провінційності, маркер гуманітарної інтелігенції. Переходячи в роль чогось вагомішого, українець приймає на себе маркер нової групи. Так, це російська мова, яка, однак, не робить українця неукраїнцем. Українець, що розмовляє російською з друзями й колегами, все ще лишається українцем — більше того, у себе вдома він може розмовляти українською. Але навіть якщо перехід до російської мови глибший і зачіпає рівень побутового мовлення, українцем такий українець бути не перестає (чи перестає? А хто такі українці?..) Коротше, українська мова — маркер не національний, а національно-кастовий.

Парадоксально? Нічого подібного. Серед моїх знайомих є й такі, що розмовляли в дитинстві українською, а в дорослому віці повністю перейшли на російську. Та й типовий київський українець, що зберігає україномовність, здебільшого не демонструє її. Чому так? В дитячі роки соціальна неоднорідність суспільства не має великого значення, адже дитині не треба влаштовуватись на роботу чи робити кар'єру. Поступово інтегруючись у суспільство, молодий українець доходить до інтуїтивного розуміня, що відрізнятись від решти своєї групи (касти, соціального прошарку) — погано, невигідно, незручно. А оскільки кастовий розподіл українського суспільства сформувався ще за царя Совка, якщо не раніше, молодий мешканець міста розуміє: вдавати з себе «колгоспника» чи «училку української мови» йому невигідно (хоча представникам україномовних груп вигідно маскуватись під представників «вищих» каст, якщо вони прагнуть інтегруватися в їхнє середовище).

В цьому ніби й нема нічого страшного. Тоді в чому ж проблема?

Спробую пояснити на абстрактному прикладі. Уявімо, що в якійсь африканській країні живуть два людожерські племені: пігмеї та велетні. І ті, й інші мають звичку їсти представників іншого племені, але не своїх. Пігмеїв від самого початку було більше, але їх боязкий характер сприяв формуванню в них дивного звичаю: пігмеї полюбляють маскуватися під велетнів, носячи ходулі (які, завдяки особливостям традиційного вбрання, майже неможливо побачити — пігмей, побачивши пігмея на ходулях, не відрізнить його від велетня, та й велетень так само). Велетні, полюючи на пігмеїв, сприймають пігмеїв на ходулях як своїх — вони їх здебільшого не чіпають. Хоча відмова від участі в полюванні на пігмеїв може стати приводом для перевірки на наявність ходуль — а тому власники ходуль змушені брати участь у полюваннях на своїх братів. Питання: хто кого раніше з'їсть? Відповідь: якщо пігмеї не навчаться розпізнавати своїх, їх з'їдять велетні — спершу тих, хто ходуль не носить, а потім тих, хто маскується під велетнів. Якщо пігмеї діятимуть відкрито, без усяких ходуль, вони переможуть — адже їх більше. Якщо ж усі пігмеї носитимуть ходулі, але навчаться розпізнавати своїх, вони також можуть з'їсти велетнів, хитро й підступно.

Наші звичаї менш жорстокі, але протистояння груп так само має місце. Колись, ще в студентські роки, я виробив у себе звичку розмовляти виключно українською мовою, якої дотримуюся й нині. Мені неприємно про це розповідати, але на даний момент я не маю ні роботи, ні сім'ї, ні друзів. Так, звичайно, це все наслідки багатьох помилок (найбільша з яких — бездіяльність), але й ця серед них теж не остання: я пішов на принцип (у чому не каюсь) — і програв. Такі закони життя. Принципово україномовна людина не так вже й рідко зустрічається з дискримінацією при працевлаштуванні (відкритою чи завуальованою), їй важче влаштуватися на омріяну цікаву роботу, важче інтегруватися в російськомовний колектив. І справа не в якійсь «змові проти українців», а в інстинктах, що регулюють соціальну поведінку людини: автоматика нашого розуму змушує нас прихильніше ставитись до тих, на кого ми самі схожі, а українська мова перед російськомовним якраз і є демонстрацією несхожості — з таким же успіхом ви можете прийти на співбесіду в шароварах і вишиванці. Цього досить, щоб зробити конкуренцію нерівноправною. Я не беру до уваги патологічні випадки, коли начальство вводить місцеві уставчики, що під страхом звільнення забороняють розмовляти на роботі українською мовою (хоча, на жаль, інформація про них уже нікого не шокує. Що цікаво: подібних заборон російської ви ніде не знайдете, навіть якщо власником підприємства буде сам кум «кривавого націоналіста» Ющенка — ні-ні-ні, нізащо, хіба ж так можна, ми ж демократи!). Коротше, з точки зору індивідуальної вигоди, пігмеям варто ходити на ходулях. Але їх усе одно викриють, раніше чи пізніше.

Погляньмо на нашу державу. Не я перший бачу на її верхівці групу людей, серед яких нема українців, навіть російськомовних. Лише окремі іміджеві посади, від яких нічого не залежить, відведено галичанам — мабуть, щоб заткнути рота тим, хто бачить цю невідповідність: «демократично обрана влада» не є репрезентативною з точки зору етнічного складу. Про яку демократію взагалі йдеться, якщо ми бачимо чіткий підбір вищих керівних посад за національним принципом, далеким від репрезентативного? Звичйно, принцип її формування не стільки національний, скільки побудований на базі особистої довіри, але так само очевидно, що владна група вийшла з середовища, де заведено не довіряти українцям, навіть таким, що майже не виказують своєї українськості. Їм доступні проміжні керівні посади, але дорости до верхівки — вибачайте, вже все зайнято. І це стосується не лише основної владної ієрархії, а й багатьох дрібніших, на яких вона тримається (ви можете уявити хай навіть тричі російськомовного українця, що забороняє людям на роботі розмовляти мовою, якою говорила його матір чи бабуся?). Продовжуючи аналогію, у «ходуль» є своя «межа невидимості», далі якої «пігмеєві» пройти не дано.

Що ж лишається робити «боязким пігмеям»? Вступити у відкриту боротьбу й почати накручувати в собі побутову русофобію, як радять деякі марґінальні політики? Дурість. По-перше, боротьба має бути адекватною ситуації (у наш мирний час це може бути не відкрита ненависть до чужих, а переважно лише взаємодопомога виключно між своїми). По-друге, як розпізнати своїх між чужих, коли серед них повно російськомовних та псевдоросійськомовних, а решта атрибутів ідентичності просто не збереглся? Протиставляючи себе їм, ми створюємо конфлікт усередині своє́ї групи, який лише послаблює нашу стійкість. По-третє, пігмеї в нашій казці боязкі, їм бракує згуртованості, витримки, зрештою, звички довіряти одне одному більше, ніж чужинцям. Тому й обрали вони таку тактику — не згуртовану агресію, а мімікрію. Закономірна ситуація для народу, чия життєва філософія зводиться до принципу «моя хата скраю». Щоб мати силу протистояти іншим групам, нам треба виробити в собі звичку довіряти своїй — адже взаємодопомога, яка для нас є єдиним раціональним вибором, потребує значно більшої довіри, ніж колективна ненависть.

Зрештою, існує й найрадикальніший варіант: Україна свідомо русифікується, але українці при цьому зберігають власну групову свідомість, що допомагає їм заповнити собою всю владну ієрархію. В теорії, це можливий варіант. Насправді ж українська спільнота не стільки кровна, скільки мовна. Якщо ти крякаєш як качка, плаваєш як качка, зовні нічим не відрізняєшся від качки, то з чого можна здогадатися, що ти не качка? Так само й тут. Неукраїнця, що заговорив українською, ми маємо за свого. В українці, що переходить на російську, багато хто бачить «москаля» чи «зрадника» — і в чомусь вони мають рацію. Так само сприймається зрадником солдат, що позбувся військової форми, навіть якщо він при цьому симпатизує тим, хто вперто йде у бій. Відсутність зовнішньої атрибутики групи рівнозначна виходу з неї. Колись такою атрибутикою був принцип «хто якою рукою хреститься», а нині — «хто якою мовою говорить». А втім, ще є «пантеон святих» — ставлення людини до героїв минувшини, що заробили авторитет в очах українців, та не в їхніх сусідів. За ставленням до Хмельницького можна відрізнити українця від поляка чи єврея, за ставленням до Мазепи чи Бандери — українця від росіянина (хоча й не завжди). Але це суто «дорослий» принцип, надто чутливий до пропаганди й багатьом людям байдужий. У дитинстві я плутав Шевченка й Леніна — вусатих дідусів, що висіли на стінах. Розуміння авторитетів приходить з віком і з віком минає. Зрештою, за що боролись ці видатні постаті, якщо єдине, що від них залишилось — їхні імена?.. Коротше, єдиний спосіб групового розпізнавання, що в випадку нашої групи хоч якось спрацьовує — мова. Та й це в частині випадків не діє. Армія з такою проблемою ризикує знищити сама себе, мимоволі відкривши «дружній вогонь» по своїх. Нація з такою проблемою ризикує «не відбутися», дивитись та мовчки чухати чуби й дивуватися чужому успіхові, в основі якого — так само групова свідомість, відособленість від решти світу (згадаймо недавню технологічну велич Японії й наростаючу могуть Китаю). Мову на хліб не намажеш? Відповідь перед носом, ги-ги.

Прикол у тому, що ця моя писанина не має ніякого значення, навіть якщо ви прочитали її, увірували, роздрукували на принтері й пороздавали її всім своїм російськомовним знайомим. Ну подумайте самі, що вони побачать, окрім абсурдної логіки якогось націоналіста-параноїка, який винуватить у всьому мову й бачить у ній панацею й причину всіх катаклізмів (навіть якщо я й не мав на увазі саме цього)? Розуміння нами законів фізики ще не робить нас володарями фізичних констант. Гра йде за тими правилами, які її породили, і хоч як би ми хотіли в ній виграти, карти не в наших руках… Хоч тактика «пігмеїв на ходулях» програшна, зусиль окремих індивідів для її виправлення недостатньо. Ось така вам, дітки, людожерська казка, а мені — кісточок в'язка ☺

Автор: Python. Опубліковано 24 листопада 2011 2:54
Категорії: Мова, Соціум