ЦеНеБлог

Прогрес, карго-культ і технології, якими ми «володіємо»

« Сайт українською мовою = сайт про українську мову? | | Вони не посміють? »

13 грудня 2011

Прогрес, карго-культ і технології, якими ми «володіємо»

Давно я нічого не писав на цю тему. Та й, власне, що про це писати, окрім банальних очевидних речей? Вся суть — у заголовку.

Отже, яке ми маємо відношення до прогресу людства? Відповідь очевидна: приблизно таке ж, як мали індіанці, яким білі друзі продавали вогнепальну зброю. Відірвіть свій погляд від монітора й подивіться навкруги: що з того, що є навколо вас, ви б змогли виготовити самостійно? Це і є ті технології, якими особисто ви насправді володієте. Ви вмієте заварювати чай з пакетиків, пришивати ґудзики до штанів, навіть наливати воду з кулера. Вау, я вражений вашим інтелектом! Також, можливо, ви вмієте писати програмки чи збирати лего комп'ютери з детальок. Але навіть якщо ви вчились на ФІОТі й поздавали всі екзамени з архітектури ЕОМ, вам забракне розуму й інструментів, щоб самостійно зробити якусь із цих детальок, якщо вона випадково вийде з ладу. Як і в старі часи: індіанець, що володіє зламаною рушницею, може «полагодити» її, лише вимінявши нову рушницю у блідолицих за шкури бізонів чи якісь свої території. Це технології, якими ви користуєтесь, але не володієте. І навіть серед ваших знайомих нема того, хто ними володів би (інфа 100%). А втім, можливо, ви маєте якусь робітничу чи інженерну професію, і за наявності потрібних відносно дешевих матеріалів можете виготовити стіл, ліжко, вікно, побудувати будинок? Що ж, люди вміли це робити й 200 років тому, якщо не всі 1000. Де тут прогрес?

А тепер питання: для чого білі люди продавали індіанцям зброю та інші високотехнологічні гаджети (залізні голки, скляні намиста, дзеркальця)? Щоб отримати щось за них. Що саме? Так, шкури і пемікан — крута штука, але це не головне. Насправді купувались дві речі: 1) дружба й довіра, 2) земля. Дружні відносини були потрібні, щоб вижити серед корінного населення, яке з самого початку було в більшості. Земля — щоб було де жити. Її або вимінювали безпосередньо (це теж було дешево), або відбирали силою, спершу послабивши корінне населення економічними шляхами. Це робилось різними способами: наприклад, ворогуючі племена могли отримувати дешеву зброю для своїх міжусобиць. Або білі друзі масово скуповували шкури, що призводило до падіння поголів'я бізонів та іншої дичини — а отже, до голоду серед племен, що жили мисливством. Можна також згадати історію ірокезів, що завдяки вогнепальній зброї, яку їм продавали блідолиці, змогли на якийсь час заволодіти величезними територіями, зачистивши їх від інших індіанських племен, після чого блідолиці прогнали їх звідти, застосовуючи ту ж вогнепальну зброю, яку індіанці не могли ні самостійно виготовити, ні полагодити, ні забезпечити набоями, ні, тим більше, вдосконалити рушницю до рівня кулемета.

До чого тут ми? Чимось ситуація, в якій перебуваємо ми з вами, нагадує часи дружби й співпраці між червоношкірими та блідолицими. Ніщо не віщує загрози. Ніхто не стане перепливати океан, щоб загнати нас у резервації (які ще резервації?! Це ж наші друзі, що ведуть з нами чесну торгівлю!). Дружба-дружба-дружба-дружба! Заокеанські друзі дали нам можливість погратись їхніми досконалими іграшками, які набагато крутіші за те, що наше суспільство може виготовити власноруч. Водночас, ми не маємо еквівалентних ресурсів для обміну, високо цінованих ними й нічого не вартих для нас. Натомість ми все глибше опускаємось у кабалу кредитів, за які нам доведеться розплачуватись — ймовірно, тим, що за інших обставин ми ніколи б не віддали. Це стосується не лише безпосередньо нас, а й частини Європи, де за відносно високим рівнем життя ховається локальний занепад — це помітно вже зараз. Що буде далі? Найімовірніше, нації цих країн (поляки, угорці, болгари, греки, можливо навіть, романські народи) перетворяться на касти — і це будуть нижчі касти. Їх культурна самобутність зникне, або ж збережеться лише в занедбаних районах. Домінуюча ж роль дістанеться агло-франко-німецькій спільноті, яка вже давно звикла до ролі господарів планети.

Ні, не думайте, що я з якихось причин впав в антизахідну паранойю й зараз пораджу всім брататися з московитами. Росія сама є активним гравцем, що завжди наслідував методи західного світу, хай навіть без повного розуміння їх суті. Копіюючи модель, що формується в західному світі, вона стає таким же хижаком, небезпечним для своїх найближчих сусідів. Ми вже були разом — в ролі нижчої касти, наша мова вже була «мужицькою», та й зараз навіть у самій Україні ця кастова різниця зберігається. Хоча генеральну битву, найімовірніше, Росія програє: цивілізаційний карго-культ не має перспективи.

Взагалі, що собою являє карго-культ? На якийсь острівець в океані прилітає на літаку «Джон Фрум» — той же блідолиций, що ділиться різним технологічним мотлохом, але з якихось причин він покидає острів, обіцяючи повернутися знову. Від нього лишається тільки бінокль з вибитим скельцем, порожні бляшанки від тушонки, а також спогади очевидців про доброго бородатого чоловіка, що зійшов з неба. Аборигени чекають нового пришестя месії, продовжують виконувати накази, віддані ним (наприклад, розчистити місце для аеродрому), намагаються відтворити деталі його побуту, будують солом'яні літаки й поклоняються їм, дехто, можливо, навіть намагається увійти в транс і стати його земним втіленням... Коротше, карго-культ — це ніби рубець від анульованої колонізації. Результат розвитку зародка передколоніальних відносин там, де колонізація виявилась неможливою чи недоцільною.

В ширшому розумінні, карго-культ — це будь-яке сліпе копіювання шаблонів, що в іншій культурі могли б мати якийсь сенс — але не в цій. Ми сміємося з дикунів, що моляться солом'яним літакам, але й самі не помічаємо безглуздості шаблонів, які ми засвоюємо у західних учителів. Те, як ми через силу насаджуємо в себе «культ великих грошей» (яких від того не стає більше, навіть якщо продавця в кіоску обізвати приватним підприємцем), переносимо на свій ґрунт західні свята (суті яких не розуміємо), копіюємо західну моду... Зрештою, культура українських міст завжди була якоюсь вторинною, в ній не було нічого свого, окрім міщанського несмаку, від колишньої ж сільської залишились записи мертвих етнографів та порепані хати з солом'яними стріхами, в яких ніхто не живе… Але я не проте. Ми завжди були учнями, а не вчителями — а отже, ми насправді нічому не навчились. Це стосується не лише нас, а й усього слов'янського світу.

Оплакувати себе вміє кожен. Потрібні якісь раціональні ідеї… Колись у мене виникла думка: найбільшим щастям для нашої країни буде повна блокада. Ніякої зовнішньої торгівлі, ніяких туристів, ніякого російського газу разом з його транзитом, ніяких дівчат на експорт, родичів за кордоном, перспективних інвесторів, євробачень, мегапроекту двадцять-дванадцять і т.д. Досить. Усе, на чому тримається наш добробут, недостатньо надійне — бо ключі до нього не в наших руках. До чого призведе відмова від цього? Ну, наприклад, до закритття підприємств, існування яких підтримується західними кредитами та російським газом. Це погано? Враховуючи їх технічну відсталість, це навіть добре: ті з них, які продовжуватимуть існувати, будть змушені покращувати власну ефективність, пристосовуючись до виниклих екстремальних умов. Втрата зовнішньоекономічних зв'язків призведе до масових звільнень у «третьому секторі» (продавці, менеджери, юристи, секретарки та інші дармоїди). Все правильно: хто не робить, той не їсть. Для виживання в умовах ізоляції просто «крутитись» недостатньо, треба працювати — створювати якийсь корисний продукт. Якийсь менеджер з маркетингу, головна функція якого — приторно посміхатися замовникам і висіти над головою в підлеглих, може створити на порядок більше корисного продукту, працюючи на землі з лопатою. Так, я розумію, багтьом це не сподобається — але рано чи пізно ці авгієві стайні доведеться чистити, і чим раніше це станеться, тим менші будуть втрати. Є й позитивні моменти: наприклад, ми все ще маємо потребу в технологічних товарах, і відмова від їх імпорту створить попит на їх аналоги місцевого виробництва, які за інших умов ми навряд чи стали б купувати. Як не дивно, втрата зв'язків з країнами, технологічний розвиток яких випереджає наш, є чи не єдиним способом підняти власний технологічний розвиток. Маю на увазі не вміння натискати на кнопки (це під силу навіть орангутангу), а здатність відтворювати й удосконалювати речі навколо себе — здається, лише ця риса по-справжньому відрізняє людину від решти тварин.