ЦеНеБлог

Суржикофобія як форма українофобії

« Парне програмування для команди з одного програміста | | Хтось хоче, щоб ви так думали »

20 травня 2012

Суржикофобія як форма українофобії

Протягом останніх двох десятиліть у свідомості українців укорінилась думка: чи не найбільшою загрозою для існування української мови є суржик. Безумовно, суржик є безпосереднім наслідком радянської русифікації, а володіння цією формою української мови полегшує засвоєння російської мови. Однак, далеко не всі усвідомлюють, що й боротьба проти суржику є об'єктивною загрозою для української мови.

Поясню свою думку. Суржик, як би ми до нього не ставились, не є якоюсь третьою мовою чи безсистемною мішаниною. Це українська мова — в такій же мірі, як російське просторіччя є російською мовою, а кокні — англійською. У той же час боротьба проти суржику далеко не завжди є боротьбою за українську мову — альтернативою йому цілком може бути й російська. В такому разі, проти чого НАСПРАВДІ борються суржикоборці? Правильно, проти української мови.

Що таке суржик?

В двох словах: це сучасна розмовна українська мова. Якщо точніше, декілька різновидів української мови, що багато в чому відрізняються між собою — як мірою зрусифікованості, так і способом запозичення російських слів. Можна навіть виділити старі (східні) діалекти суржику й нові (західні), відмінності між якими зводяться до адаптації русизмів та розвиненості власних мовних явищ (скажімо, питання «скільки тобі год?» чи «ви виходите на слідуючій остановці?» в західноукраїнському суржику майже неможливі, а «скока тобі лєт?» чи «ви виходите на слєдующєй астановкє?» — цілком). Мова Сердючки, хоча й позиціонується як суржик, насправді є не суржиком, а перемиканням між російською й суржиковою українською, а в її музичних номерах українська мова практично не звучить — це просто російська. Не є справжнім суржиком і творчість Леся Подерев'янського: це висока літературна україська мова, лише прикрашена суржиком і матюками.

Теза про безсистемність суржику безпідставна. Скажімо, ламана мова нинішнього прем'єр-міністра помітно відрізняється від справжнього суржику, хоча також є сумішшю і вписується в узагальнене визначення «безсистемної суміші». В рамки «безсистемної суміші» також потрапляє й політсленг, поширений серед націоналістів, але чомусь ніхто не звертає уваги на його суржикуватість, незважаючи на наявність у ньому слів назразок «совєцький», «большевік» чи «Владімір Путін». Або мова україномовної реклами: завдяки вимозі точно передавати назви російських торгових марок, вона перетворюється на таку ж хаотичну суміш фонетик двох мов. Українська мова? Українська. З точки зору закону, можна сказати, правильна. «Продукція компанії «Мішка на сєвєрє» — з турботою про вас». Сєєєє, вєєє — краще б уже не позорились із цією блювотою™. На слух скидається на дуже поганючий суржик — на щастя, такою мовою говорять лише в рекламі, не в реальному житті.

Історично, суржик — це розмовна українська мова, доповнена російською культурною лексикою. Саме тому в ньому нема значної частини слів, властивих українському високому стилю. Суржик ніколи не використовувався як самостійна літературна мова, тому й власних художнього, наукового, офіційно-ділового та ін. стилів не виробив — у цих випадках носії суржику користуються українською чи російською мовою. Пізня поява суржику не сприяла появі й самостійної пісенно-поетичної традиції (хоча межа між мовою українського фольклору та м'яким суржиком досить тонка). Все це вказує на те, що суржик — скоріш стилістичний варіант української мови, ніж окрема мова, здатна до повноцінного самостійного існування.

Чим небезпечний суржик?

Як правило, його розглядають як проміжну стадію русифікації. Однак, суржик так само міг би стати й проміжною стадією українізації. Чому цього не відбувається? Головна проблема — спосіб засвоєння суржику. Суржик поширений переважно серед тих, хто вважає рідною українську мову, тоді як у російськомовних просто нема мотивації говорити цим «низьким діалектом» — вони прагнуть засвоїти українську мову, минаючи стадю суржику, тим самим лишаючи поза увагою її розмовний пласт — адже побутова мова більшості україномовних у тій чи іншій мірі має ознаки суржику. В радянські часи, коли російська мова сприймалась як символ прогресу, а ставлення до змішання мов було більш позитивним, русизми спокійно потрапляли в підручники та словники (фактично, наші бабусі вчили основи суржику в школі). До певної міри, одна з причин існування суржику — надто ретельна чистка літературної мови від слів, схожих на російські, серед яких опинились навіть деякі власне українські архаїзми. Але ніякі процеси в російській мові не перетворюють її на суржик — таким чином, перехід із суржику на російську мову є незворотним процесом.

Небезпечним суржик здається і з тієї причини, що слова з нього можуть потрапити (який жах!) у джерельно-чисту цнотливу українську мову. Так, можуть. А можуть і безпосередньо з російської, де російських слів значно більше. Суржик, щоправда, тут здається більш небезпечним як передавач слів, оскільки сам по собі сприймається як українська мова. Однак, як було сказано, суржик і літературна мова стилістично різні, а наше стилістичне чуття не дозволяє нам вживати слова одного стилю в контексті іншого (з цієї ж причини ми соромимось говорити в побуті надто правильною мовою, а зовсім не через незнання).

Як ми побачимо далі, найбільша небезпека від суржику пов'язана зі спробами його викорінити — так само, як хірургічне видалення пухлини в життєвоважливому органі може бути небезпечнішим, ніж сама пухлина.

Чому боротьба проти суржику не приносить бажаних плодів?

Перш за все, через те, що суржик і літературна українська мова, яку ми вчимо у школі, не взаємозамінні. Суржик має свою нішу застосування, відмінну від ніші літературної мови. На чомусь пишуть книжки, на чомусь балакають у побутових ситуаціях. Було б наївно сподіватись, щоб люди сучасності раптом в один день перескочили зі звичної для них мови й заговорили між собою як персонажі «Наталки-полтавки». Ось уявіть, балакаєте ви з кимось на кухні, і тут вам приходить у голову думка, що треба б причинити хворточку, щоб бува не заробити насморк, сидячи на сквозняку. Нема таких слів! Значить, силкуючись говорити правильно, заповітну фразу «Давайте закриєм хворточку, бо віє» вже не скажеш. Правильно — «Давайте зачинимо кватирку», а ще краще — «Зачинімо кватирку!». Спробуймо. Навіть якщо наші співрозмовники достатньо начитані, все зрозуміли з першого разу й не побігли перевіряти двері квартири, «правильна» фраза в цій сутуації все одно звучить якось макаронічно — ймовірно, будь-яка реакція на неї буде супроводжуватись сміхом. Чому? Тому що ми щойно зробили стилістичну помилку, вживши слово в невластивому контексті.

Ну а справді, як із ним боротись?.. Як найчастіше борються: упертий борець наполегливо виправляє помилки в мові людей, з якими спілкується. Якщо такий борець має доступ до мережі і веде блог чи якийсь інший сайт, на ньому неминуче з'являється розстрільний список суржикізмів, які необхідно забути. Про їхню ефективність скажу одне: якщо мій блог ведеться літературною українською мовою, а не на чистєйшому суржику, то тільки завдяки тому, що я не надто часто спілкуюсь із такими суржикоборцями. Та й узагалі, мої мовні звички формувались книжками, які я читав, а не антисуржиковими списками.

Спроби замінити розмовний суржик і російську мову чимось українськішішим призвели до появи проектів назразок «український молодіжний сленг», «український інтернет-сленг» та ін. Як на мене, ідея малоперспективна: якісь розумники зі словниками в руках вирішили створити(!) розмовний(!) варіант української мови. Не зафіксувати реальне мовне явище (бо воно їх, звичайно ж, не влаштовує), а саме створити. Ну й хто використовує усі ті «регочу аж сцяти хочу» в реальній мовній практиці, окрім самих авторів? Ви хочете, щоб стихійне явище змінило свій хід, підкорившись якимось спискам вигаданих слів і фразеологізмів? Ага, вже беремо їх до рук і починаємо зубрити — дайте нам за це медальку.

Виникає питання: а чи потрібна ця боротьба взагалі? Як на мене, вона зайва: суржик і літературна українська мова утворюють єдину мовну систему, цілеспрямована боротьба проти однієї з частин якої неминуче несе шкоду іншій. Проблеми літературної мови сприяють русифікації людей, що в побуті говорять на суржику. Масово тиражована ненависть до суржику сприяє не покращенню українських мовних скілів, а так само переходу носіїв суржику на російську мову (адже іншого україномовного середовища, окрім засміченого суржиком, у багатьох регіонах просто нема, і єдина альтернатива йому — русифікація). Звичайно, є випадки, коли суржику слід уникати (наприклад, у художніх текстах чи офіційних документах), але більшості людей вистачає мовних здібностей, щоб не домішувати суржик туди, де він стилістично не підходить.

Суржикоборство як україноборство

В інтернетних мовно-політичних дискусіях неодоразово помічаю один ефективний спосіб товстого тролингу. Якщо опонент відстоює проукраїнську позицію, тролеві досить почати вишукувати русизми та інші помилки в його мові. Ключова коронна фраза: «Ви спілкуєтесь не українською мовою, а суржиком!». Саме «спілкуєтесь» — до «говорите» в дискусіях такого рівня теж можуть придертись як до «росіянізму». Як не дивно, таким способом можна втихомирити (ну або довести до сказу, якщо троль діє настирливіше) будь-якого українського романтика-ідеаліста — адже це пряме звинувачення у відступництві від ідеалів, які він відстоює. Хоча звинувачення саме по собі абсурдне, і єдина адекватна реакція на нього — «Яка разниця? Суржик — тоже українська мова ☺».

Надто наполегливе суржикоборство створило таку проблему, як «політичний суржик». На щастя, в наш час ця ідея ще не сприймається всерйоз, але, на жаль, антиукраїнські сили вже взяли її на озброєння. В чому її суть? Відомо, що суржик — це вже не українська мова, але ще не російська. Отже, суржик — окрема мова? Коли так, слід боротись за мовно-політичні права суржикомовних, кодифікувати суржик (узявши за основу творчість Подерев'янського, Сердючки й «Шоу довгоносиків»), відкрити суржикомовні школи (ну або принаймні гарантувати вивчення російської — для правильного балансу), дати носіям суржику назву «хохли» й забезпечити їм право на національне самовизначення, аж до проголошення державної незалежності від України-Галичини (ймовірно, з подальшими етнічними чистками на землях, де «усігда жили хохли і ніяких українців нікада зроду-віку не було»)… Абсурдно? Людство охоплювали й абсурдніші ідеї. Хоча в основі політичного суржику лежить хибне твердження: «суржик — не українська мова». А тепер питання: хто вперше сказав цю дурість, почав проводити цю межу? Та наші ж щирі патріоти, борці з «російською загрозою в українській мові». МИ САМІ скували цю зброю і вклали її в руки ворогові! Будемо сподіватися, що наш ворог за нас дурніший? Якби  ж...

Але навіть якщо відкинути політичні страшилки, ми бачимо, що ставлення до суржику як до негативного явища сприяє ситуаціям назразок ось такої: «Я очень не люблю суржик. Уже писала в той теме — в моей семье не говорят на украинском потому, что ни муж, ни дочка (пока) не говорят на нормальном украинском языке. Муж из украиноязычной семьи, но это не украинский. А с русским все более-менее ок. Приходится иногда исправлять буряк на свеклу, но в целом достаточно чисто. Акцент — это уже более спорный вопрос, но мне так не нравится произношение в центральных и северных регионах нашей родины». Як бачимо, людині здається, що місцева російська мова, яку ніколи не вдасться очистити від акценту й українізмів, чимось краща за суржик (але чим? чим суржик…) Питається, коли в такій родині всі навчаться говорити правильною українською? Гадаю, коли рак свисне, плюс-мінус один рік. Якби вони справді поставили за мету навчитись правильній українській, то на першому етапі говорили б як могли, поступово відкидаючи найбільш явні відхилення — взагалі, який кретин учить мову без практики? Ну й фільми, книжки та інші зразки правильної мови, щоб було на що рівнятись — як і при будь-якому вивченні мови. Однак, вони не роблять цього — і це навіть не їх вина, бо таких родин багато, і всі вони є жертвами нав'язаної суспільству думки: суржик — зло.

Зрештою, погляньмо на те, що нам нині подають під маркою «правильна українська мова». Її чистота від русизмів, псевдорусизмів та інших «наслідків совєтизації» доповнюється одним малесеньким дефектом: лексичною й стилістичною збідненістю (особливо якщо йдеться про активно вживану лексику: словники, наповнені новотворами, мало хто читає). Така літературна мова надто бідна, щоб творити літературу на ній, і занадто обмежена, щоб нею можна було розмовляти в реальному житті (ага, щас ми притягнемо свіженькі словники позаминулого року видання й будемо спілкуватися, звіряючи кожне слово зі словником — як-не-як, рідну мову треба вчити все життя ©). Хоча володіння нею цілком досить, щоб, наприклад, написати заяву. Чудово, вивчити канцелярську українську мову нікому зайвим не буде.

Що ж робити?

А нічого. Принаймні, ніяких агресивних дій, спрямованих проти суржику в побуті — шкоди від цієї боротьби з вітряками буде більше, ніж користі. Поправляйте своїх співрозмовників на кожному русизмі — навіть якщо ви не доведете їх цим до повного переходу на правильну російську (а чого ви чекали?), то, як мінімум, це неввічливо. Однак, я не маю на увазі, що треба скласти лáпки й або скоритися долі, або чекати, що ситуація якось сама виправиться. Проблеми є, і їх необхідно вирішувати. Просто починати вирішувати слід із протилежного кінця.

Суржик виник з українських розмовних діалектів, засвоївши російську культурну лексику, чому сприяло радянське й дорадянське інформаційне середовище: книги, газети, телебачення, радіо. Якщо в інформаційному середовищі стане переважати українська мова (а не як зараз), українська культурна лексика неминуче почне просочуватись у побутовий суржик і, зрештою, зробить його схожим на правильну українську мову. Проблема суржику — похідна від більш глобальної проблеми, і лікувати треба не симптом, а справжню причину хвороби.

Період Незалежності став періодом розквіту української російськомовної інформпродукції на тлі кволого животіння власне української. Так, я розумію, Україна — рідний дім для всіх своїх громадян, більш ніж третина наших земляків — російськомовні, і т.д. Але ж вибачте, Україна — рідний дім і для мене, я належу до україномовної більшості, то чому мої інтереси не беруться до уваги взагалі? Звичайно, така дискримінація (причому, дискримінація двох третин населення!) — непоганий привід для вуличних демонстрацій з масовим биттям ментів, вітрин і навіщось негрів, але це нічого нам не дасть, бо це тупо. Хочете дати ляпаса тому, хто вас дискримінує — дайте ляпас гривнею. Це нескладно. Вас ігнорують? Чудово, ігноруйте тих, хто ігнорує вас. Українські журналісти думають, що нічого не втратять, видаючи свої газети лише російською? Хай собі думають — просто не купуйте їхньої писанини. Те ж саме з книжками: надруковано в Україні російською мовою — отже, надруковано не для такого бидла, як ми з вами (а що ще видавець міг мати на увазі?). Я, звичайно, розумію, що україномовних видань обмаль — але вони є, і їм потрібна ваша фінансова підтримка. Крім того, є інтернет, де асортимент доступних українських джерел дещо ширший. Тут тактика аналогічна, з тією різницею, що замість гривень ви платите рейтингом відвідувань і кліками по банерах чи їх переглядом. Сайт у домені .ua повністю ігнорує ваші мовні вподобання? З моєї точки зору, це те ж саме, якби при кожному візиті перед вами вискакував попап: «Ми знаємо, що ти сюди прийдеш, але не вважаємо за потрібне користуватись твоєю бидляцькою мовою. Натисни ОК, щоб читати те, що було написано не для таких селюків, як ти.» Ваш це влаштовує? Якщо так — ви не поважаєте себе, і я вас теж. Замість того, щоб холіварити (тим самим накручуючи їм рейтинг), раджу почистити букмарки від російськомовних сайтів з українського домену й намагатись не заходити на них. Це, однак, не стосується закордонних російськомовних сайтів: ваша думка про них мало що змінить, зникнення частини української аудиторії буде для них малопомітним, а ваша присутність, навпаки, може стати приводом для створення україномовної версії сайту. Щоправда, все це може дати ефект лише в одному випадку: якщо так діятиме переважна більшість носіїв української мови, тому важливо, щоб ця ідея охопила якомога ширше коло людей.

І головне, говоріть українською мовою. Навіть якщо ваш співрозмовник російськомовний: є висока ймовірність, що він такий же «російськомовний», як і ви, а якщо й ні — навряд чи він не зрозуміє вашу мову, мені вже багато років не траплялись такі. Просто говоріть. Літературною українською, суржиком, русинською, якимсь рідкісним поліським діалектом — як вам зручніше. Насправді різниця невелика: справжня боротьба ведеться не між ними, а проти них — за їхній спільний ареал, за мову, якою ви розмовляєте в житті, мову вашої дитини. Хто переможе чи програє — вирішувати вам, не мені.

Автор: Python. Опубліковано 20 травня 2012 4:48
Змінено 10 липня 2012 11:52
Категорії: Мова, Соціум