ЦеНеБлог

Знов про суржикофобію

« Хтось хоче, щоб ви так думали | | (Лінь []) »

29 червня 2012

Знов про суржикофобію

Відгуки на мою писанину змусили мене повернутись до попередньої теми. ЦеНеБлог лишається некоментованим, але, так чи інакше, його коментують у мережі, тому вважаю за потрібне відповісти на деякі з цих коментарів.

«Ось уявіть, балакаєте ви з кимось на кухні, і тут вам приходить у голову думка, що треба б причинити хворточку, щоб бува не заробити насморк, сидячи на сквозняку. Нема таких слів!»
немає у вас, шановні захисники суржику =) але цілком є в літературній українській: кватирка, нежить, протяг. втім, таким зауваженням я не намагаюся опонувати до самої ідеї допису.

Малось на увазі, що багатьох слів, активно вживаних у типовій розмовній українській мові, нема в літературній, і навпаки. У випадку хворточки/кватирки, ми не маємо слова, яке було б однаково ходовим в обох випадках: вибір між цими словами сприймається як маркер розмовності/літературності — так само, як у випадку треба/потрібно, чого/чому та деяких інших пар слів. Підкреслюю, суржик є стилістичним різновидом української мови — це виключно розмовна мова, і всі явища в ній відповідають динаміці розмовного стилю мовлення. Звичайно, доклавши деяких зусиль, можна виправити ситуацію з русизмами в ньому, поступово замінивши всі хворточки кватирками, але простою критикою суржику цього зробити неможливо: розмовна мова взагалі рідко буває правильною, заміна одних слів на інші в ній відбувається не під впливом уявлень про їхню нормативність, а хаотично, з навколишнього мовного середовища. Навіть якщо окремі носії введуть кватирку в побутове мовлення, вона проіснує там недовго, витіснена форточкою чи ще якимось окошком — адже ми не перекрили надходження лексики з російськомовного середовища, присутність якого ми відчуваємо скрізь.

автор твердить, що суржик є українською — і водночас користується для ілюстрації морфологічними структурами, властивими для російської, а не української мови. теза допису потроху розвалюється…

В даному випадку, русизми не морфологічні, а переважно лексичні. А лексика — вже вторинне нашарування, під яким відносно спокійном може існувати власне українська система словотвору й словозміни («у форточці», а не «в форточкє», «на сквозняку», а не «на сквознякє»), як і українська фонетика. Так само, з точки зору лексики, якийсь філософський трактат, написаний українською мовою, може бути греко-латинською сумішшю. Але що там від української? Базова лексика, морфологія — та й усе. Цього досить, щоб ідентифікувати мову. Згадаймо російські оповідання про «глокую куздру» чи «калушу с калушатами», наприклад — попри відсутність більшості слів у словнику, ми бачимо, що це російська мова, місцями навіть частково зрозуміла (скажімо, ми здогадуємось, що «калуша» є матір'ю «калушат» — лише завдяки засобам словотвору). Подібним чином, навіть якщо в українській мові більшість слів замінити іншомовними (російськими, грецьми, англійськими), українською вона від того бути не перестає.

наостанок прочитав таке: «Вас ігнорують? Чудово, ігноруйте тих, хто ігнорує вас»
це настільки хибний шлях, наскільки взагалі може бути. це найкраще, що можна зробити з точки зору тієї частин «українців», котрим українська й українське наче поперек горла стало. буквально учора почув від одного француза, і зовсім не про українську ситуацію:
«культура є зброєю, і вони вміють нею користуватися»
йшлося, звісно, про американців: в кожного свої привиди. але вдумайтеся. наш північний сусід вміє користуватися цією зброєю, і не лінується цього робити. україна ж ніколи в своїй історії не хворіла по-справжньому на шовінізм, і в результаті держава не просто нездатна застосувати культуру як засіб розширення впливу — вона навіть захищатися не навчилася!
тож ігноруйте — і опинитеся в забутті
.

Правду кажучи, я не маю чіткої відповіді на питання, як боротися за мову. Але йшлося про те, що український російськомовний інформаційний простір, на тлі якого ледь жевріє власне український, живиться значною мірою й зусиллями нас з вами. Як гадаєте, якщо десятки мільйонів українців перестануть його підживлювати своєю увагою й грошима, ця зміна стане помітною (адже інформація — також бізнес)? Крім того, відмовившись від користування російськомовними ресурсами, ми все одно потребуватимемо інформації — а отже, будемо змушені розвивати свій власний інформаційний простір — чого, власне, ми й прагнемо досягти. Доки свого інформаційного простору ми не маємо, доти про якусь експансію говорити зайве. А так, у моїх мріях про світле майбутнє справді фігурує перетворення української мови на міжнародну. Французам тут простіше: їхня мова міжнародна вже, та й у самій Франції нема такої нав'язливої двомовності, як ми маємо тут.

А метод ігнорування я запозичив у наших земляків, що надають перевагу російській мові. Що вони роблять, коли влада обмежує, наприклад, використання російської мови на телебаченні? Ставлять супутникові тарілки й дивляться російські канали, ігноруючи українські. Як бачимо, в цій боротьбі за власні мовні права вони досягли більших успіхів, ніж ми з вами, що все ще сподіваємось обрати колись нормальну українську владу, і тоді…

І чим більше в нас суржику, тим довше (і тим менше) буде відновлятися автентична українська мова.
. . .
Але коли я свого часу обирав, якою мовою "хвалити та сварити" сина — обрав все-таки російську. Бо як не прикро, я просто не вважаю себе носієм української мови :(

Що таке «автентична»? Вивчена з підручників після російськомовного дитинства? Ні: така мова може бути лексично чистою й граматично правильною, можливо навіть, людина якимось чином зможе виробити в себе правильну українську вимову (що дуже малоймовірно), але на автентичність така мова претендувати не може — так само, як ми не можемо назвати автентичною свою англійську мову, навіть якщо ми її знали на відмінно в школі, а потім іще й підтягнули її рівень разом з репетитором. Вивченій мові завжди бракуватиме справжньості, непідробності, спадкоємності поколінь (хай навіть якесь із цих поколінь і розмовляло не надто чистою українською — навіть тоді мова, отримана від батьків, має автентичні ознаки) — людина просто не знатиме, як цією мовою користуватися в побутових ситуаціях. Людину, яка вчила українську мову після російської (а не на базі суржику — фонетично це така ж українська мова, як і літературна) можна легко вирахувати за вимовою: формальні правила, виписані в підручнику, не передають багатьох фонетичних тонкощів, які людина, що з дитинства говорить на суржику, засвоює на інтуїтивному рівні. Ми сміємося з акаючої вимови Юлії Тимошенко, навіть не замислюючись, що це просто типова риса мови людини, для якої українська — друга мова після російської. Але акання лежить на поверхні, тоді як такі тонкощі, як відмінності між українським І та російським И, пересічний носій мови навіть не усвідомлює... Тож, у даному випадку, я бачу лише одне: людина, яку захоплює блиск відшліфованих діамантів, вирішує викинути в сміття власний необроблений алмаз, не вірячи, що це той же діамант, тільки до обробки ювеліром.

Та я ж зовсім не проти розмовної української мови. І не обов'язково їй бути такій, як літературна. Проти діалектів — теж нічого не маю. Кузьма Скрябін — він десь зі Львову, так? У нього дуже прикольна мова, і відноситься вона якраз до діалекту.

Не зі Львова, але близько. І це не чистий діалект — насправді в мові Кузьми можна відшукати полонізми й навіть русизми. Чомусь мені здається, що його мова нам подобається переважно через те, що він не комплексує, розмовляючи нею, на відміну від середньостатистичного східняка. Або, скажімо, львівська ґвара, якою мало не пишаються львів'яни — що це, як не той же суржик, але з польським компонентом замість російського? Різниця тут не в чистоті мови, а в подачі того чи іншого явища як приводу для гордощів чи сорому.

Автор: Python. Опубліковано 29 червня 2012 19:28
Категорії: Мова