ЦеНеБлог

Єдина країна: а навіщо?

« Розкладки: оновлення | | Тема Майдану в українській порнографії »

26 травня 2014

Єдина країна: а навіщо?

Прочитавши заголовок, прошу не записувати мене ôдразу до списку російської агентури. Просто це питання звучало давно, і не тільки з вуст російських імперців. Згадаймо думки, що виникали в українському середовищі років 3-4 тому: а чи потрібен нам Крим, Донецьк, Луганськ — може, нехай би краще вони від'єднались від нас, тим самим позбавивши регіоналів електоральної бази? Можливо, якби вдалось реалізувати сепаратистський проект регіоналів наприкінці 2004, Янукович ніколи й не став би президентом всієї України?.. Нині, коли ці бажання почали здійснюватись, усі ми як один підняли клич «єдина країна — единая страна», аби тільки не здійснилось те, про що ми мріяли ще вчора. Питання: чи не шкодуватимемо ми знов, що не дали незалежність бунтівним областям, коли до влади прийде черговий «антиукраїнський» політик?

Справді, в чому тут наш інтерес? Україна — демократія, де кожен громадянин має право обирати та бути обраним до органів влади, тому будь-який регіон, жителі якого мають діаметрально протилежні погляди на майбутнє України, лише ускладнить чи унеможливить зміни в тому напрямку, якого бажаємо ми. З економічної точки зору, Україні потрібен вихід до Чорного Моря (Одеса, три причорноморські області), і ми могли б мати якийсь зиск із шельфових родовищ поблизу Криму, але Донбас — регіон дотаційний, тож від його втрати решта України навіть трохи виграла б. Нарешті, нині це регіон, де людину, що просто говорить українською, запросто можуть вбити — як україномовний киянин, народжений на Черкащині, я волів би краще бути відгородженим від такої «своєї землі» кордоном з ровом, колючим дротом і вівчарками, аніж піддавати себе ризику, що якась група терористів пробереться на захід і почне виробляти щось подібне і в моїх краях. Так, звичайно, нині ведеться АТО, влада пробує задобрити східняків поступками в деяких питаннях, та й взагалі, в центральних областях чи Києві сепаратисти не матимуть під собою опори, але... По-перше, самою лише силою Донбас ми не втримаємо: доки «терористи» мають під собою опору з частини місцевого населення, війна триватиме, і жорсткі силові дії з боку України призведуть до появи випадкових жертв серед мирного населення (на жаль, вони вже є — скажімо, дівчина на машині, що забула загальмувати біля блокпосту — і кожна з таких жертв лише посилюватиме антиукраїнські настрої в регіоні). По-друге, до чого призведуть ці поступки? Після децентралізації/федералізації ми отримаємо купку слабо керованих автономій, кожна з яких, завдяки незалежній культурно-інформаційній політиці, зможе без зайвих зусиль налаштувати своє населення проти решти українців і повторити долю Криму (питання: навіщо розтягувати задоволення?).

Питання викликає й статус російської мови (яку наші провідні політики планують зробити чи то державною, чи то регіональною, чи то спеціальною). Теоретично, було б несправедливо позбавляти офіційного статусу мову, рідну мало не для половини населення. Але, для порівняння, чи дає щось аналогічний статус самій українській мові, носії якої не лише не відчувають якихось культурних переваг, а й просто ризикують подекуди через неї своїм життям? Офіційний статус мови не дозволяє й не забороняє користуватися нею, але будь-яка його зміна та цілеспрямований захист тієї чи іншої мови має певні наслідки: кількість людей, що говорять нею, збільшується чи зменшується. Згадаймо закон про регіональні мови, після прийняття якого навіть у Києві (де, власне, регіональні мови не діють — лише державна) почалися хворі тенденції: україномовні та двомовні кияни все частіше розмовляють на людях російською, і зі своїми дітьми також. Якщо статус російської мови ще збільшиться, то, без видимих посилень позицій української мови, ми отримаємо продовження русифікації Києва та інших великих міст. Ні, я розумію, бути патріотом і говорити українською — не одне й те ж, багато російськомовних готові віддати своє життя за Україну, і не кожен україномовний готовий це зробити. Але факти говорять і про те, що таким, як я, варто побоюватись домінуючої російськомовності: навіть у відносно спокійному Дніпропетровську 18-річну дівчину побили просто за те, що розмовляла українськю мовою зі своєю мамою по телефону, і ніхто із свідків не втрутився, бачачи, як кремезий дядько гамселить тендітну «бандерівку». А скільки таких випадків було раніше по різних містах України… В Києві поки що цього боятись не варто: тут говорить українською (принаймні, зі своїми рідними) приблизно кожен третій, тому борцеві з «бендерівською загрозою» доведеться протидіяти цілому натовпу тих, хто посмів заговорити на рідній мові, а не вичіплювати поодиноких відщепенців за мовчазної згоди решти. Але, якщо русифікаційні тенденції посиляться, чи не стане українська мова небезпечною для тих, хто говорить нею, і в самому Києві? Звісно, не ôдразу, але без натовпу подібних собі україномовний киянин, що випадково засвітив свою мовну ідентичність, буде таким же беззахисним. Власне, беззахисним він був і в 80-х роках минулого століття, на які припав пік радянської русифікації.

А тепер погляньмо, в яких умовах перебуває нині україномовний донбасець — небезпека для нього вже цілком реальна. Чи зніме цю небезпеку введення другої держмови або спроби Яценюка перемикатись на російську? Думаю, ні: тих, хто ненавидить «бандерівців», хай і не більшість, але надто багато, щоб держава могла взяти їх під контроль, вони чудово розуміють, чого варті ці мовні загравання, і якщо їхня мета — очистити Донбас від залишків неасимільованих українців, рано чи пізно вони цього доможуться. Українці нічого протиставити цьому не можуть — навіть вибудувати з себе помітну меншину, спроможну постояти за себе — бо мовні загравання якраз і мають наслідком ліквідацію цієї меншини в цьому регіоні. Таку ціну пропонується заплатити за єдність країни. Питання: чи можна стверджувати, що ця земля українська, якщо в ній не можна бути українцем? Може, вона просто не хоче бути українською?

Нехай так, та чи готові ми остаточно відректися від цієї втраченої частки України? …Вздовж західного кордону бунтівних областей зводяться прикордонні застави, нацгвардія допомагає біженцям евакуюватися на «велику Україну» — це стосується як етнічних українців, що можуть стати жертвами чисток, так і державних працівників, що стають потенційною мішенню для репресій влади новоствореної республіки. Парламент приймає рішення, які або констатують незалежність територій, або ставлять їх у положення «одна країна — дві системи», подібно до того, як співіснують Китай і Тайвань. Але що далі?..

По-перше, незрозуміло, що там буде в ролі влади. Варіант, коли втрачені території приєднуються до РФ (добровільно чи силоміць) нас не влаштовує, але в випадку, коли сепаратисти доможуться свого, він здається досить імовірним. Мало відрізняється від нього формування «незалежної» держави під російським протекторатом. Для місцевого населення, однак, він буде, можливо, навіть гіршим, ніж приєднання до Росії — питання легітимної влади «Новоросії» все ще лишається невизначеним, бо на даний момент вона більше нагадує Сомалі чи Афганістан, а інтеграція в Росію (хай навіть путінську) задає хоч якусь чітку систему правових координат. Якби відокремлення цих територій відбувалося мирно й за взаємної згоди України й Донбасу, можливо, була б хоч якась надія на демократично обраний місцевий уряд, а так...

З іншого боку, а чи хоче сам Донбас своєї незалежності? Поки що ми маємо лише сумнівні результати референдуму та тонни пропаганди з обох боків, і ніщо з цього не дає зрозумілої картини, чого ж насправді хоче його населення. Серед тих його мешканців, з якими мені доводилось спілкуватися, мені відомі лише прихильники єдиної України, але й вони можуть підтвердити, що далеко не всі мають такі ж погляди, як у них. Очевидно, якщо почати втілювати в життя всі можливі побажання, закінчиться це лише одним — війною. Росія ж, тим часом, не поспішає анексовувати ще й ці республіки — їй вигідніше мати підконтрольну гарячу точку на українській території, щоб могти маніпулювати Україною, як биком із встромленим у носа кільцем (досить жорстокий, але дієвий спосіб контролювати цю агресивну тварину — треба лише правильно смикати ланцюгом за больову точку). Питання: що для нас краще, зберегти шматок землі, з допомогою якого нас можна вести кудись усупереч нашій волі, чи перетерпіти біль і отримати нарешті повну свободу дій?..

Але на «перетерпіти біль» не піде жодна українська влада: втрата територій із усе ще немалою кількістю українських патріотів буде політичною смертю для можновладців, що опиняться в цей момент на верхівці. Відтак, лишається тільки варіант «оберігати рідну землю за будь-яку ціну». Добре, але незалежність усієї країни — чи не завелика ціна за її частину? Тому збереження території має включати в себе ще й відповідь на питання, як позбутися контролю з-за меж України над цією територією.

Мені здається, одна з головних причин цього — погана культурна інтегрованість Донбасу в сучасну Україну. Українці говорять українською мовою — від цього не подінешся — і якщо ця мова викликає в частини наших співгромадян шалений спротив, то... Звичайно, можна хором на Майдані кричати «Донбас — це Україна», та чи справді Донбас відчуває таку ж єдність із нами? Тут люди інші. Не з власної волі — просто в них ніколи не було можливості доторкнутись до України не як до владної піраміди, а як до рідної країни з власною живою культурою — на жаль, за останні кількадесят років ми стали для них чимось незрозумілим і чужим. Часи, коли слобожанець Михайло Петренко писав «Взяв би я бандуру…», давно минули, його рідний Слов'янськ за два століття встиг перетворитись на столицю антиукраїнських сил. Утім, принаймні на момент заснування СРСР територія нинішніх Донецької й Луганської областей усе ще була достатньо українською, щоб увійти до складу Радянської України, а не Росії. Чи можна все повернути назад? Не думаю, що це буде просто, але… Донбас, якщо він хоче бути з Україною, повинен навчитися бути частиною її цивілізаційного простору. Це не означає заборону російської мови на всій його території, але й подібних заборон для української мови бути не повинно. Нехай ця мова звучить вільно, а не під крики «бей бандер — спасай Донбасс!». Нехай кожен, для кого єдність України — не порожній звук, спробує долучитися до її культури. Державний прапор можна спалити, державні установи — захопити зі зброєю, але мову, якщо вона справді рідна й близька, так просто з серця не вичавиш...

У донецьких дітей має бути дві рідні мови: російська й українська. Але це має вирішувати не парламент, уряд чи президент у Києві, і навіть не Майдан. Це не залежить від того, скільки державних мов буде записано в конституції (зрештою, кого насправді цікавить мова ділових паперів, крім юристів?). Таке рішення можуть прийняти лише батьки: якою мовою говорити зі своїми малюками, якою мовою читати їм казку на ніч. Питання лише в тому, чи підуть вони на такий крок, чи можемо ми їх про це взагалі просити... Це і є відповідь на питання, чи вдасться нам зберегти свою країну єдиною в далекосяжній перспективі.

Автор: Python. Опубліковано 26 травня 2014 21:31
Змінено 11 липня 2014 2:17
Категорії: Робота блогу