ЦеНеБлог

Не наша війна?!?!?!

« Тема Майдану в українській порнографії | | TeX-інструменти на ЦеНеБлозі »

11 вересня 2014

Не наша війна?!?!?!

Чесно кажучи, мене ніколи не приваблювала служба в армії, від якої я свого часу успішно відкосив. Тоді, в мирний час, слова про захист Батьківщини здавались чимось абстрактним, дуже далеким від реальності. Справді, що може бути спільного між безпекою України й безцільною муштрою чи, скажімо, будівництвом генеральських дач, і чим Вітчизні допоможе участь у цьому процесі ще одного задохлика назразок мене? Але це було тоді — нині ж нормою стало бачити в солдаті героя. Збирати гроші на бронежилети бійцям та на медикаменти для їх лікування. З почестями зустрічати солдатів, що повернулись із зони боїв, та з почестями ховати тих, хто не зміг повернутись живим. Відстоювати честь України у фейсбуці та вконтакті і радити тим, хто надто енергійно це робить, записатись у якийсь із добровольчих батальйонів. Але ні, ні, і ще раз ні — ми не готові всією багатомільйонною українською масою ринутись на Донбас і голіруч боронити рідні Донецьк і Луганськ від терористів. Чому? Ну добре, погодьтесь, вам зразу різонуло слух слово «рідні». А тепер поговорімо про те, чому воно вам різонуло.

«Політична нація». Ми довго намучились із цим шаблоном і ще довго будемо мучитись. Вигадане в мирний час для вирішення внутрішніх суперечок між різними частинами України (з можливістю задіювати ці суперечності перед кожними виборами), це поняття продовжує використовуватись нині — коли нам треба вже не просто миритися крізь зуби з відмінностями між Тернополем та Сімферополем, а скласти всі сили в кулак і дати відсіч ворогу. Не просто «ти терпиш мене, я терплю тебе» (мультикуралізм же!), а «брат за брата, свій за свого». Нас надто довго вчили бачити чужинців у людях за «лінією Януковича» і розуміти слово «єдність» як «невигідний компроміс» — надто довго, щоб ми могли миттєво зняти полуду з очей, коли війна вже підступає до наших домівок.

Власне, а чому ще «підступає до домівок», а не «вже в нашому домі»? Тому що суб'єктивно ми бачимо війну не на Україні, а лише в її володіннях. Звісно, нам неприємно уявляти, як знайома з уроків географії довгаста пляма з ромбиком піднизом поступово перетворюється на якийсь цурпалок. Нам буде важче в економічному плані, коли ми втратимо промислові центри Південного Сходу. Нас ніколи не візьмуть у ЄС та НАТО, якщо на наших землях хазяйнуватиме окупант... Але, будьмо відверті, ми зможемо це пережити. Можливо навіть, сможемо відмовитись від претензій на окуповані території, як це зробила свого часу Фінлндія. Ми не перша й не остання нація, що переживає втрату своїх «несвоїх» земель — сусіди поляки, наприклад, так само втратили колись нас — і нічого, ми ніби друзі тепер. Або США, що вирішили перестати бути британською колонією — через сотні років американська війна за незалежність бачиться з Лондона не такою вже й страшною. Власне, більшість великих націй розпрощались колись зі своїми колоніальними імперіями чи їх частиною.

Стоп, а чого це раптом українські землі стали українськими колоніями?! Ну добре, Крим нашим по-справжньому ніколи й не був — просто шматок російської території з проукраїнськими татарами та гривнею. А Донбас — так само? А Донбас, дітки, успішно перетворився з батьківщини Сосюри й Петренка (тих, що написали «Любіть Україну» та «Взяв би я бандуру») на колонію України, вже перебуваючи в її складі. І не треба винуватити в цьому совок — пост-совок теж долучився до цього процесу й успішно довів етнічну українську землю до стану російської території під українською окупацією (і повстання, підтримане частиною місцевого населення, лише підтверджує це). Справа лише в російській мові? Розумію, розводити фаріонщину недоречно, коли ллється кров. Просто українці — нація лінгвоцентрична, і мовні прцеси завжди є лакмусовим папірцем того, що відбувається в їхніх головах (навіть якщо вголос вони промовляють про терпимість до всіх мов і любов до всього людства).

Ні, звичайно, ми маємо також символи, офіційні й неофіційні — прапор (один і другий), гімн, герб, вишиванку, поваленого дєдушку Лєніна… Але символи існують для того, щоб мітити ними свою територію, ставити тавро на своїй власності і т.д. Радянський прапор над Рейхстагом ще не робить Німеччину російською, українською чи грузинською — це просто символ оволодіння територією. Коли кияни ходили з європейськими прапорцями, вигукуючи «Україна — це Європа», це ще не зробило нас європейцями як французи/німці/поляки. Можна в Маріуполі провести демонстрацію під гаслом «Донбас — це Україна» з українськими прапорами, але… це нічого вам не нагадує?.. До чого тут українська мова? Просто вона живе в нас набагато глибше, ніж пропагандистські штампи — це своєрідний символ довіри, як до рідної людини (згадаймо, наприклад, совдепівську звичку киян говорити українською лише зі своїми рідними та друзями). Байдуже, якою мовою говорить людина — якщо українець може звернутись до неї своєю домашньою українською мовою, то, як мінімум, він не бачить у ній чужинця. Якщо ж українцеві простіше звернутись українською мовою до сусіда-поляка, ніж до брата-донбасця, виникає питання: а кого з них він вважає своїм братом?

Звичайно, українці — люди культурні й освічені, тому заговорити російською мовою для них не проблема. Але що можна прочитати між рядків? Або «ми схиляємо голови перед вашою високою культурою» (ага, в наш час, коли ту культуру інакше як ватою не називають!), або «ви чужі, ми вас боїмося» (білий прапор, невиправдана демонстрація слабкості), або «ми пробачаємо вам, що ви не такі, як ми, і що досі не засвоїли цю елементарну селюцьку мову». Коли львівський мер чи український прем'єр звертається до мешканців Сходу своєю поганенькою російською, в цьому вчувається не лише терпимість, а й зверхність. Якби Путін, переможно ввійшовши в Полтаву, взявся читати з бомажки промову на українській мові, в цьому була б так само зверхність.

Або ще приклад: карта бойових дій на Вікіпедії. Оскільки формат .svg дуже легко інтернаціоналізується, ми маємо декілька її мовних версій: російську, англійську, іспанську… стоп, а де наша?! Нема… Ні, я не про те, що треба зараз галопом бігти її перекладати — хай буде, якщо всім байдуже. Але те, що не знайшлось користувача з української вікіпедії, що взявся б її перекласти й регулярно оновлювати (і що україномовна версія карти — взагалі не первісна) — вже симптом. Так, ніби війна не в нас, а десь на Кубі. Таке враження, що Україна (та, що від Ужгорода до Сум і від Житомира до Кіровограда) недостатньо втягнулась у процес на рівні масової свідомості. Нехай Донеччину визволяє Дніпропетровщина — ми ж хочемо пожити мирним життям, заповнити свій розум мирними думками… Вже добре, що ми готові фінансувати своїх захисників добровільними внесками, але в плані особистої залученості всіх і кожного Майдан був далеко попереду. Власне, і батальйони тер. оборони, і добровільне фінансування війни — лише спроба надати нового сенсу системі, породженій Майданом.

Ще одна сторона цієї відчуженості — нас не турбує, якими методами буде здобуто Донбас. Звісно, хотілось би, щоб наші земляки, що воюють там, були обкуті бронею, як середньовічні лицарі, і ми готові на це тратити гроші зі своєї кишені. Частина з них загине — що ж, війна є війна, тут гинуть і вбивають, і наші загиблі будуть для нас завжди героями. Можливо навіть, ми співчуваємо мирному населенню, що гине під ударами артилерії (сподіваємось, що не нашої; якщо ж нашої — самі винні, що впустили бандитів у свої міста, звідки їх доводиться вибивати таким варварським способом, але нічого не зробиш — так треба…). Супротивника ми просто розглядаємо як шлак і радіємо кожній сотні трупів з його боку… Я не надто цинічно розповідаю, як бачить війну пересічний українець? Але це так, бо наша мета — не ощасливити Донбас, а вибити з нього ворогів і повернути у свою власність. Типова війна за колонії, коли населенням колоній нехтують.

Але поговорімо про причини цієї відстороненої позиції. Хтось хоч щось зробив, щоб ми справді усвідомили, що Донбас (та й загалом Південний Схід) — це справді Україна, така ж Україна, як Волинь чи Черкащина, а не просто частина двоїстого союзу «єдиної країни — единой страны»? Що ця війна — війна за рідний дім, а не за ще один дотаційний промисловий регіон? Цільова аудиторія «єдинокраїнної» пропаганди — в першу чергу, той регіон, що в солодких мріях наших добрих сусідів перетворився на Новоросію (не лише ДНР+ЛНР, а й решта, включаючи всі виходи до моря та князівство Коломойського). Вважається, що решта України по дефолту буде за Україну в будь-якому форматі. А воно насправді не так. Якщо поглянути на розподіл по областях загиблих на Донбасі українських бійців (з чого можна вивести загальну кількість тих, хто там воює), ми побачимо наступне: першість тримає зі значним відривом Дніпропетровщина (що зрозуміло — це вже околиця Донбасу, і тут є лише два варіанти — або проголосити свою «народну республіку» й захищатись від України, або разом з Україною захищати свій дім за будь-яку ціну, плюс особисті амбіції Коломойського), далі йдуть Львів і Київ, де перед цим сформувалась добре налагоджена майданна інфраструктура. І хоча західно-центральні області сприймаються як джерело більш надїйних солдатів, велетенських черг до військкоматів ми все ще не бачимо — захисний рефлекс, коли всі рвуться брати в руки зброю й захищати рідний дім, чомусь не вмикається (хоча ми бачили дуже схожу реакцію під час майданних подій!).

Риторика організаторів Майдану була розрахована, в першу чергу, на Захід-Центр, хоча й не зациклена виключно на них. І це спрацювало — психологічно ми перебували в стані війни ще з кінця осені. Але наша війна скінчилась, ми ніби перемогли, хоча так і не змогли насолодитись перемогою. Бо що ми отримали замість своїх утрат (непорівнюваних із справжньою війною, але неприйнятних для мирного часу)? Компромісного президента, обраного аби пошвидше. Компромісну позицію держави в мовному питанні (хоча Євромайдан ввібрав у себе й енергію та сподівання тих, для кого це питання було й лишається принциповим). Компромісну недоєвроінтеграцію. Компрміси… На компроміси йдуть, із компромісами миряться, але за компроміси ніхто не воює — тим більше, після війни за ідеали, в які ми вірили (навіть якщо нова війна справжня, а та, що була, обмежилась сотнею життів). Нас треба переконати в тому, що ця війна — все ще наша, щоб ми здолали свою ілюзію миру й рушили в бій.

Під час кримських подій в ефірі Громадського ТБ якось один розумник порадив Данилу Яневському: мовляв, хочете, щоб світ бачив ситуацію вашими очима — забудьте про ту свою укр. мову, за межами України її все одно ніхто толком не розуміє. І що ж — журналіст одразу ж імпульсивно перейшов на свою жахливу російську, Громадське взяло курс на двомовний формат. Нині, коли більшість інформджерел, що висвітлюють війну на Донбасі, перейшли на російську, на що вони сподіваються? Так, світова спільнота продовжує перебувати в стані глибокої стурбованості, російська антипутінська меншість продовжує влаштовувати одиночні пікети… А яке послання для українців читається між рядків? Або «вам і так зійде — ви народ терплячий», або «не лізьте — схід сам із собою розбереться якось». Вибачте, ви хочете, щоб із таким посланням за вашу країну хтось воював? Навіть якщо це «єдина країна», ми відчуваємо себе чужими на цьому святі єдності і не готові вмирати за це. Декому з нас вистачило совісті продавати підробні бронежилети українським бійцям — не лише через його особисту сволотність (навіть будучи останньою падлюкою, при здоровому глузді ви б дали іграшку замість зброї тому, хто захищає вас?), а й бо все так і кричить, що ця війна не наша, це десь далеко, це не по-справжньому…

Звісно, мені можна заперечити, що російська мова — це щоб не відштовхнути Схід. А ви впевнені, що Сходу потрібна саме російська мова Тимчука й Авакова? Не мир, не економічна стабільність, не дружба з Росією, а оці дешеві мовні подачки? Вам справді була б різниця, якою мовою вам повідомляють про кількість убитих ваших земляків? (Це якщо говорити про «антиукраїнську» фракцію «единой страны». Якщо ж мається на увазі «проукраїнська» — їх там справді настільки жахає українська мова?!) Вибачте, але ДНРівські україномовні бабусі з розбомблених міст, що кленуть Порошенка, виглядають переконливіше, ніж якийсь із організаторів АТО, що своєю робленою російською рахує чужих «двохсотих». Не тому, що говорить не моєю рідною українською — просто цей мовний прикол у поєднанні з війною виглядає тупо.

Я не вірю, що з бідою, яка прийшла до неї, Східна Україна сама зможе впоратись, відмітаючи не лише все ще кволі зусилля допомогти від Західно-Центральної, але й свою власну глибоко закопану українську суть. Що ж до думки міжнародної спільноти (адже вся ця русифікація інформаційного висвітлення українських подій робиться й для неї!) — вам не здається, що коли вже навіть окремі європейські політики говорять про Україну як штучну державу, то причина цього — в аж надто «матрьошечному» образі України, який ми формуємо для них? Справді, якщо Україна відрізнятиметься від Росії лише тим, чим відрізняється Південна Корея від КНДР, Тайвань від Китаю, ФРН від НДР, то возз'єднання нації — більш ніж логічний крок, і ніхто в світі не посміє зупинити зусилля Росії в цьому напрямку. Зрештою, навіть «глибока стурбованість» світової спільноти нікого в світі ще не врятувала. Україну врятує лише сама Україна (вся вона, а не лише пара областей, прилеглих до зони АТО), ціною безлічі життів своїх бійців, готових майже без зброї боронити свій дім. І саме до неї треба апелювати, якщо ми хочемо виграти цю війну. Створивши óбраз України в цьому краї, а не щось абстрактне, схоже на Україну лише назвою й кольоровою гамою. Говорячи до неї тією мовою, яку вона не лише розуміє, а й чує. Посіявши в українських серцях ту ж любов до донбаських териконів, яку ми відчуваємо до свого рідного села чи мальовничих дніпровських схилів... Треба боротися не лише за Донбас (здається, всі вже визнали, що ми програли цю війну, на жаль), а за всю Україну — не лише ту її частину, яку шматочок за шматочком відкушує загарбник, а й за решту її, що з неймовірною в цій ситуації байдужістю спостерігає за ходом подій.

Автор: Python. Опубліковано 11 вересня 2014 11:25
Категорії: Соціум