ЦеНеБлог

Парне програмування для команди з одного програміста

Wed, 18 Apr 2012 21:39:43 +0300

Кожен, кому доводилось програмувати самому (не для роботи чи диплому, а просто для себе), може розповісти, наскільки це довгий і неефективний процес. І справа навіть не в тому, що один програміст може зробити менше, ніж десять (в чомусь це навіть перевага: ніхто не плутається під ногами, а епохальні речі взагалі часто створювались малими командами чи окремими індивідами) — проблема в відсутності необхідності зробити роботу вчасно. Ну, не написав ти сьогодні рядок коду, не напишеш завтра, через місяць забудеш про свої наміри — що з того? Ніхто тебе не змусить дописувати власні геніальні творіння, та й чи треба?.. А на диску збираються чорновики недописаних фрагментів коду, і збираються роками, чекаючи, коли їх хтось почне колошматити...

Досить. Треба щось робити — або забити на те, що ти програмер, і знайти якесь простіше хоббі, або нарешті змусити себе працювати. Не годувати себе медитаціями в стилі «ти можеш, ти сильний, ти не настільки ледачий» (ти справді ледачий, як і всі люди, якщо ця проблема для тебе є проблемою), не картати себе («О, ти сьогодні дивився в стелю цілий день і цілу ніч, бери й роби, ледащо!»), не морочити собі голову в якийсь інший спосіб. Коротше, треба просто розібратися, щó заважає тобі рухатись, і по можливості усунути цю перешкоду. Методика обходу перешкоди має бути реалістичною. Безглуздо вчити страуса літати, щоб він міг перелетіти через гори, зате варто подумати, як застосувати його біговий скіл, розпланувати маршрут пробігу і т.д.

Для початку спробуй вислухати себе. Випиши все, що тобі заважає працювати, до найменших деталей, якими б абсурдними вони б не здавались. Ти сам собі начальник і сам собі підлеглий, якого, за збігом обставин, ти не можеш звільнити й найняти кращого. Щонайбільше, ти можеш знайти підхід до свого «підлеглого» і зробити умови його роботи якомога сприятливішими для цієї роботи. Отже, знаходячи проблеми, спробуй знайти спосіб їх обійти (і цей спосіб має бути достатньо реалістичним, щоб його можна було здійснити в твоїх умовах). Застерігаю від спроб сліпо переносити чужі дієві методики на себе: вони створювались для інших людей з ї́хніми індивідуальними особливостями. Щось із цього матиме ефект для тебе, а щось спрацює лише як плацебо: нелогічність і чутки про дієвість створюють ілюзію магії. Взагалі, будь-яка наперед створена методика погана тим, що створювали її без розрахунку особисто на тебе (навіть я, пишучи тот щось схоже на корисні поради, орієнтуюсь на власний досвід, а не досвід читачів) — а отже, її все одно доведеться підганяти під свій розмір.

Недоречними також здаються корпоративні методи менеджменту: ти не маєш тих важелів впливу на себе, що мав би твій бос, у вигляді звільнення, премії чи підвищення. А втім, деякі функції начальства можна імітувати. Наприклад, начальник у будь-яку мить може підійти до тебе й поцікавитись, як іде робота (згортаємо всі вікна з чатами, вконтактами, однокласниками, школярками й медсестричками й починаємо уперто імітувати діяльність — інколи навіть результативно). Або він може присилати листи з робочим планом на сьогодні (що теж добре — принаймні, тоді знаєш, чим можна зайнятись, щоб зобразити бурхливу діяльність). Начальство корисне сáме як фактор нагадування — то що нам заважає перекласти ці функції на програму-нагадувач? Автоматизувати можна навіть генерування плану роботи та перевірку виконання (про це потім).

Взагалі, автоматизація відіграє важливу роль у програмуванні наодинці з собою: тут нема інших людей-помічників, на яких можна перекласти свої функції, тому вся надія — на себе й на техніку. Якщо використання якоїсь програми чи скрипта скорочує загальний час роботи, її варто використовувати (це, однак, не стосується випадків, коли на освоєння йде більше часу, ніж виграється від використання). Варто звернути увагу на середовище командного рядка: попри видиму легкість освоєння, візуальні інтерфейси дуже важко змусити працювати автоматично без втручання людини, взаємодіяти між собою і т.д., тоді як потокові консольні програми є зручними цеглинками для будівництва з них більших конструкцій.

Індивідуальний стиль загалом вимагає ощадливості. Це очевидно: доки програміст у команді один, зробити він може не більше, ніж один програміст. А отже, чим менше часу він тратить на створення одного й того ж функціоналу, тим краще. З цього випливає, що чим менше коду він пише для одних і тих же дій, тим краще. Геть рутину й схоластику! Код мусить бути компактним — без перевірок на ненадійність у неможливих ситуаціях, без коментарів, що затуляють собою код, зате, можливо, з купою макросів, якщо ваші руки достатньо прямі для їх осмисленого використання, автоматично згенерованими фрагментами і т.д.. Зрозуміло, що й відлагодження при цьому має займати якомога менше часу. Зручно, коли відлагоджувана програма маленька — тому великі проекти варто розбивати на окремі незалежні модулі. Кожну нову функцію можна протестити в спеціально для неї зробленій тестовій програмі, в юніт-тесті чи в інтерактивному середовищі (REPL, IDLE, BeanShell) — кому як зручніше. Кінцева мета всього цього дійства — отримання якомога більшої кількості програм, здатних щось робити, при мінімальних витратах людського ресурсу.

Стилістика оформлення коду визначається двома пунктами: чи зручно так писати і чи зручно потім перечитувати свій власний код? Показова методичність не грає ролі: можливо, цей код більш ніхто й не побачить, що дуже ймовірно, якщо програму так і не буде доведено до ладу.

Програміст — професія, що вимагає постійного навчання. Навчаючись у ВУЗі, студент веде конспекти — часто лише для галочки, але інколи в цьому справді є сенс. Роль конспектів — полегшити доступ до потрібної інформації, виписавши її з більшого тексту. Переконуюсь, що цю практику варто застосовувати й тут. Звичайно, нема сенсу переписувати від руки мануали — простіше зробити закладку в броузері. Але те, що часто використовується й на що доводиться звертати увагу, можна скопіювати окремо. Сюди ж — приклади робочого коду, якісь власні спостереження і т.д. Посилання на джерела також зайвими не будуть.

Декілька слів про REPL. Коли я ще тільки вчився в школі, моєю першою мовою програмування був gw-basic. Звичайно, це стара й примітивна мова (навіть на той час), але позитивним моментом у ньому було те, що для виконання якихось простих обчислень можна було просто ввести команду й одразу отримати результат на екран. Більш продвинуті QBASIC та QuickBASIC також мали таку можливість, що робило їх дещо зручнішими для роботи, ніж Turbo-BASIC з аналогічними рештою можливостей. Після школи до інтерактивних програмних середовищ я повернувся лише недавно, коли заглибився в ліспи. Переконуюсь, що це достатньо зручна й потрібна річ, яка в поєднанні з функціональним чи об'єктно-орієнтованим програмуванням дає ще більше можливостей, ніж у суто алгоритмічному бейсіку. Якщо йдеться про лісп, пітон чи скалу, REPL є дефолтним середовищем роботи програміста. З такими мовами, як джава, С чи РНР, вже складніше: вони не були розраховані на такий режим роботи, інтерактивне середовище не входить у їх комплект, але існують сторонні розробки РЕПЛів для цих мов (наприклад, BeanShell для Java). Головна перевага інтерактивного середовища перед, наприклад, тестовою програмою — економія часу. У добі лише 24 години, з них частина йде на сон, прийом їжі, гігієнічні процедури, роботу (якщо є)... Звичайно, нема нічого складного в тому, щоб кожного разу створювати проект, ретельно оформлювати його початок і кінець, компілювати і т.д., але навіщо? Якщо нас цікавить, як працюватиме пара рядків коду, слід тратити час на цю пару рядків — і не більше.

Нарешті, про автоматичне планування. Ще один сосіб скоротити витрати часу — мінімізувати витрати на пошук. Якщо ми маємо якесь недороблене завдання, необхідно згадати про нього, знайти його, згадати, про що там узагалі, і вже аж потім написати пару рядків коду чи псевдокоду. Якщо незроблену роботу маркувати якимось усталеним способом, перші дві дії можна автоматизувати. Я позначаю незроблене серіями крапок укінці рядка з коментарем (писати «TODO» чи «ще не зроблено» дещо накладно, тому я обрав такий спосіб) — планувальник знаходить ці фрагменти й нагадує, що такий і такий рядок у такому файлі треба відредагувати. Немає значення, в якому порядку ці фрагменти редагуються (зрештою, ніхто не зобов'язує редагувати виключно їх) — важливо лише, щоб протягом певного часу їх було оброблено якомога більше. Подібно до того, як файли вантажаться з торентів у довільному порядку їхніх фрагментів, така ж непослідовність застосовується й тут. Це можуть бути шматочки з різних проектів, де використовуються різні мови й бібліотеки, і це теж має сенс: не засиджуючись на одній темі, програміст просто не встигає забути інші. Навіть якщо його дія зводиться до написання двох рядків псевдокоду замість одного, це теж розвиток проекту: коментар-псевдокод додається в чергу й чекає своєї обробки за наступним разом, періодичне ж повернення до одних і тих же програм скорочує час на згадування їхніх особливостей і збільшує ймовірність розв'язання проблеми. Таким чином, цикл написання коду можна звести до наступних дій:

Написання псевдокоду — опис того, що програма робитиме, у вигляді спеціально маркованого коментаря.
Пошук рядків псевдокоду й випадковий (з можливими пріоритетами) вибір кількох з них — робиться машиною
Аналіз знайденого псевдокоду
Деталізація опису, що може включати як псевдокод (але більше одного рядка), так і робочий код (з можливим виправленням та доповненням в інших місцях програми). При цьому коментар, який ми деталізуємо, відмічається як оброблений (я ставлю двокрапку замість трикрапки). Далі — повернення до пункту 2.

Після пари тижнів роботи з цією штукою (яку я назвав AutPlan) я міг сказати: в цьому справді є сенс. Головна причина того, що я до того часу не створив нічого вартого уваги — не маючи над собою ніякого контролю, мені було надто легко закинути роботу на невизначений час. І зовсім інша річ, коли щодня хтось просить зробити десяток-другий елементарних дій, від яких залежить сенс його існування — якось навіть незручно відмовити (навіть якщо цей хтось — програма, яку я сам написав ☺). Протягом перших днів у такому режимі я встиг зробити більше, ніж за попередні півроку. Зокрема, нарешті руки дійшли до активного розгрібання старого недописаного коду, що пилився роками на диску. І, як це не дивно, в якийсь момент у мене з'явилось відчуття додаткового вільного часу: діяльність породжує потребу діяльності. Жаль, що автоплан ще не можна застосувати для інших речей (відкрию секрет: ЦеНеБлог на 90% складається з чорновиків, які я недописав і кинув — забув, відклав до наступного натхнення, засумнівався, чи варто взагалі це писати…) — але рано чи пізно я напишу й цей функціонал, він сам мене змусить себе дописати.

Втім, це лише написання програми без її відлагодження. Звичайно ж, купа помилок вилізе при першій же спробі відкомпілювати написаний таким чином файл, і ще якісь можуть виявитись після виправлення та запуску програми. Тому в процесі редагування є сенс ділити великі файли на незалежні модулі, кожен з яких можна відлагодити окремо. Знову ж, це не абсолютне правило на всі випадки життя (інколи організація взаємодії між модулями створює більше труднощів, ніж зручностей).

Звичайно, запропонована методика має купу недоліків. Зокрема, єдиною програмою, написаною таким способом і при цьому придатною для використання, є лише сама ця програма. Чому? Просто я не можу дозволити писати поганий код у ній — тоді програма просто не запуститься. А отже, автоплан — скоріш, засіб для цілеспрямованого вдосконалення робочої програми, а не для написання з нуля (втім, і в «брудному» коді теж є певний сенс). Відчуття ейфорії, пов'язане з будь-якою новою діяльністю, через пару місяців зникло, як і відчуття часової свободи (як гадаєте, чому я так рідко пишу в цей блог?). Срібних куль не існує, на жаль. Хоч і не всі можливості ще було випробовано (наприклад, чом би генератор планів не доповнити перевіркою тестових задач?). Програма, що має здатність удосконалювати себе, використовуючи людину як інструмент, рано чи пізно досягне чогось великого — принаймні, мені б хотілось вірити в це…

P. S. Власне, сама програма в тому вигляді, як вона є сьогодні. Для роботи з нею потрібно встановити Clojure й, бажано, UnxUtils (чи повикидати зайве з autoplan.bat); лінуксоїдам доведеться написати скрипт для запуску самостійно. Знаю, на іншому комп'ютері без деяких змін програма може й не запуститись — власне, й додаю її не як робочий софт, а як приклад сирого коду, який можна переробити під власні потреби (а далі він переробить вас ☺).

Про затемнення Вікіпедії, екс-юей та радіочіпи в головах

Sat, 04 Feb 2012 12:39:29 +0200

Українською онлайн-спільнотою, як і будь-яким іншим натовпом, дуже легко маніпулювати. Коли EX.ua закрили, всі ми з жахом усвідомили, що глобальний сопець і піпець докотився і до нас, і пітьма, яку несло із собою закриття західних файлообмінників і про яку нагадувала чорна сторінка протестуючої Вікіпедії, нарешті почала охоплювати й нашу країну. Коли ж через пару днів з'ясувалось, що все це лише брудні ігри брудних олігархів, щоб прибрати до рук ласий шматочок українського інету, і закритий сайт знов запрацював, всі ми зраділи й заспокоїлись: це пани між собою чубляться, нас же це ніяк не стосуються. Шара повернулась — ура, товариші!

Виходить, натовп українських користувачів, що закидав нескінченними пінгами сайт МВС, робив це просто щоб повернути шару? Загалом, так і є, хоч це й тупо. Тільки ось не все так просто. Уявімо, що новий власник вирішить через місяць таки прикрити ваше улюблене файлосховище й зробити редирект з нього на головну сторінку студії 1+1. Гарантую, що ніяких протестних дій у цьому випадку не буде. Бо... кого тоді ДДоСити?..

А тепер питання: проти чого протестувала Вікіпедія? Зовсім не проти заборони копіювати контрафактний інформаційний продукт — самі вікіпедисти свято дотримуються цієї заборони, і на вікі легше знайти легальну порнографію, ніж якесь зображення чи статтю з неправильно прописаною ліцензією. Ключовим питанням було право держави втручатись у цей процес, можливість введення цензури інтернету. Вікіпедія, Гугл та інші з цієї групи бояться, що після Великого Китайського Фаєрволу на нашій планеті з'являться аналогічні інформаційні стіни у США та решті світу, і боротьба з піратством — надзвичайно зручний привід для цього в країнах, де приватна власність є однією з базових цінностей. Гугл знає з власного досвіду: не так вже й важко ці стіни спорудити...

Власне кажучи, згадане українське шаросховище вже й так обладнане стіною: на ЕХ.иа зайти з-за меж України неможливо. Це виключає можливість використання його для інформаційних воєн за межами нашої країни. Лишилось тільки зробити так, щоб цей ресурс було неможливо спрямувати проти місцевої владної верхівки. Зроблено! Попередні власники були просто підприємцями — типовими середніми пострадянськими бізнесменами з бандикуватими манерами, на яких можна було періодично насилати міліцію та податкову інспекцію. Новий власник — олігарх, що входить нинішнього владного клубу. А отже, він має всі можливості вилучати сумнівні з точки зору влади матеріали, а тих, хто їх розмістив, передавати разом з айпішником до рук МВС. Місію виконано. Ну а боротьба з піратством — діло десяте. Нащо державі ламати відлагоджену систему централізованого контрольованого обміну шарою, яка тепер, фактично, в її руках? Стрибайте й радійте: шара не зникне — просто стане дещо більш фільтрованою. І ще, для недержавних файлообмінників та трекерів небезпека закриття не зникла, але кому вони потрібні?..

На жаль, усе вказує на те, що світ збирається оточити себе подібними фільтрами. Не забуваймо: будь-яка держава — в першу чергу, насильницький контролюючий апарат, і вже потім люди, які цьому апаратові служать, платять податки, виконують закони. Якщо відносини між двома державами ідеальні, чи зацікавлена держава А, щоб владний клуб держави В повністю змінився? Звичайно ж, ні: невідомо, як складуться відносини з новою зміною. У свою чергу, владна верхівка не зацікавлена, щоб її змінили, особливо якщо ця зміна відбудеться не без іноземної допомоги — військової чи інформаційної (ось для чого потрібні фільтри). Часи демкратичної роздробленості минають — чекайте на централізовану демократію. Будь-який соціальний лад завжди доходив до централізації, що супроводжувалася розквітом та остаточним занепадом. Схоже, демократія — не виняток. Централізованість зовсім не означає введення формальної однопартійності: достатньо, щоб спільнота людей, що мають доступ до влади, була обмеженою. Більше того, простіше й ефективніше розігрувати перед народом спектакль двопартійності, ніж придушувати опозицію, яку до влади не пустили. Закрити шлях простій людині до верхівки влади неважко — для цього досить лише правильно прописати «демократичні» закони, що дають нам купу декларованих прав, але не можливість ними скористатися.

В цих умовах, держава (тобто, правляча каста) може собі дозволити будь-які маніпуляції з нижчими кастами. Хочете, щоб усім рабам встромили в голови антени, і вони були слухняними, як зомбі? Та запросто! Тільки ось у більшості випадків це зайве. Достатньо, щоб раби викнували накази, а як саме це зробити — не має значення. Нащо тратити гроші на дорогі нейротехнології, одночано провокуючи повстання (кому ж хочеться, щоб його кололи в голову?), коли система вже й так працює? Та й раб, який вірить, що він лише підлеглий, свою роботу робить набагато ефективніше. Коротше, не бійтесь нейрочіпів: так, це боляче, але, загалом, ви вже ходите з ними.

Вони не посміють?

Tue, 24 Jan 2012 19:23:33 +0200

Чергове збурення навколо так званого «авторського права» змусило мене повернутись до кола тем, які я тут позначив як «кіберсоціалізм». З одного боку, я, звичайно, розумію, що будь-які антипіратські дії завжди викликають протидію, пірати еволюціонують, знаходять нові лазівки і т.п. Але, з іншого, існує й технічна можливість для можновладців, що мріють про тотальний контроль і людей з радіочіпами, втілити в життя принаймні частину своїх фантазій. Що я маю на увазі? Ну, наприклад, що їм заважає законодавчо заборонити інтернет-провайдерам надавати клієнтами якісь послуги, окрім доступу до http, електронної пошти і, можливо, ще пари служб? Вони не посміють? Якщо захочуть — посміють, ми самі їм надали для цього всі необхідні повноваження.

І справа не тільки в тому, що нинішня влада особисто мені й багатьом моїм землякам глибоко несимпатична. Був би пан Ю. чи пані Ю. замість пана Я. — щось би змінилось? Аніскілечки. Чому? Як мінімум, тому, що ми вибираємо не найкращого правителя з найкращих, а лише найменш неприйнятного з доступних, тоді як набір доступних кандидатів завжди обмежений. Ми бачили й бачимо одних і тих же людей що в 2004, що в 2012 — членів владного клубу, який займає нині приблизно ту ж нішу, що й вища аристократія пару сотень років тому. А аристократи, як відомо, не мають прямої зацікавленості в реалізації прав простих смердів — навіть виборче право не робить їх зацікавленими в цьому, адже є безліч способів змусити виборців зробити той вибір, який вони самі значною мірою не схвалюють. Скажу більше: неконтрольована свобода інформації не йде владному клубові на користь, адже дозволяє стороннім особам прийти до влади, посунувши його нинішній склад з насиджених місць.

Зрештою, забезпечення віртуальних свобод не згадувалось у передвиборчій програмі жодного з політиків. Вони не зобов'язувались — тож які до них можуть бути претензії? А отже, година Г, коли всі ми будемо змушені користуватись інтернетом виключно через 80-й порт з державним фаєрволом, може настати в будь-який день. Зрозуміло, що це призведе до значних технічних проблем, падіння швидкості інтернет-зв'язку, а разом з торентами та іншими файлообмінними p2p-мережами закриється й скайп. Кого це хвилює? Замість скайпа користуйтесь мобілкою й радійте новим тарифним планам з рингтонами ~~(ліцензіямінхрумзв'язкудвадвадванульнультривісім)~~. Хто ви такі, щоб вирішувати? В нашй країні коритувачі інтернету — все ще меншість, причому, меншість без власної громадянської позиції. Та й за кордоном мені згадується лише маргінальна шведська партія піратів — в решті випадків інтернеси середньостатистичного інтернет-користувача засовуються самі знаєте на яке місце.

Зрештою, безглуздо звинувачувати в усіх бідах лише наших князьків, які поводять себе не як обрані представники свого народу, а як васали чужих царів. До американських законодавчих ініціатив, які спричинили цей галас, вони не мають анінайменшого стосунку — біда лише в тому, що й нас ця хвиля може зачепити. Все, що відбувається й відбуватиметься в нас, бере свій початок у супердержавах. Антипіратські закони США рано чи пізно реінкарнують у країнах ЄС і з деякою затримкою в нас — наприклад, їх доведеться прийняти, щоб отримати чергову дозу кредитів. Навіть якщо кредитором буде не західний світ, а Росія чи Китай, щось мені підказує, що серед умов надання фінансової допомоги від них також цілком може фігурувати «боротьба проти кіберзлочинності», закриття «екстремістських сайтів» і т.п.. Сумно все це…

Коротше, що робити?

Нема такого поняття, як «не посміють» — є лише «не зможуть». Наприклад, не зможуть запроторити до в'язниці половину населення країни за порушення «антипіратських законів». А отже, необхідно, щоб комп'ютер був загальнодоступним, як телефон чи зомбоящик, а зв'язок між двома довільно взятими машинами міг відбуватись без участі держави чи організації, залежної від держави. Якщо парк старих невикористовуваних комп'ютерів розподілити серед тих, хто їх не має, кількість комп'ютеризованих громадян може зрости в декілька разів — можливо навіть, досягне більшості. Чому саме комп'ютери, а не, скажімо, веб-броузер у кожній мобілці? Тому що нам потрібен зовсім не веб-сервіс від провайдера, який надто легко піддається централізованому контролю. Комп'ютери легко об'єднуються в локальну мережу (в найпростішму випадку, кабель, протягнутий від комп'ютера до комп'ютера сусіда, вже є мережею, а в часи широкого розповсюдження вайфай навіть стіни для кабелів довбати не треба), менші мережі також можуть з'єднуватись між собою в більші. Такій мережі зовсім необов'язково з'єднуватися з центральним сервером, а тому централізований контроль за нею здійснити важко. В найпростішому випадку, будь-який комп'ютер у ній може працювати як веб-сервер, але перспективнішим мені здається шлях побудови децентралізованих пірингових мереж. Те, що я пропоную, відоме як даркнет — «темна» мережа, закрита для зовнішнього контролю.

Головна складність у тому, щоб зробити цю мережу масовою й забезпечити прийнятну швидкість зв'язку між її частинами. Протягнути кабель до сусіда — дрібниця, тоді як з'єднати подібним чином пару сусідніх будинків — вже проблема, з якою навіть офіційно зареєстрованому інтернет-провайдеру важко впоратись. Коротше, ті учасники локальної мережі, що візьмуть на себе зовнішній зв'язок, будуть змушені шукати якийсь вихід із цієї ситуації. Це не рахуючи додатквого навантаження на їхні комп'ютери — адже їм доведеться перекачувати більше трафіку, ніж решті. А отже, чим більша кількість людей візьме на себе такі обов'язки, тим краще. Варіантом, звичйно, може бути передача зашифрованих блоків інформації через легальні канали інтернету, але, як ми бачимо, надійність цих каналів є занадто низькою.

Починати діяти треба вже, доки це можливо. Діяти тихо й без зайвого галасу, уникаючи прямих конфліктів з владою, але діяти. Наскільки це реально? Не знаю. Час покаже, чи достатньо ми готові до протидії. Можливо, ми взагалі не заслуговуємо на те, щоб отримувати інформацію, і наша місія в цьому житті — лише годувати панів і не ображатися, коли вони нам чогось не дозволяють.

P.S. Коли писав цей текст, ознак активних дій української влади ще не було помітно. Однак, сьогоднішнє закриття EX.UA нескладно було передбачити — питання лише в тому, коли. Що я можу сказати з цього приводу... Як мінмум, відновити роботу цього ресурсу буде вже вкотре складно: хоч ex.ua і працював у режимі гібридного торент-трекера/файлообмінника, його торент-функція не користувалась особливою популярністю, використання цього ресурсу як трекера ніяк особливо не заохочувалось, а скачати ж без усіляких там торентів простіше. Це дві різні моделі діяльності користувача: скачав-подивився-стер і скачав-подивився-лишив роздавати. Навіть якщо, уявімо, копія бази даних з усіма торентами десь збереглася, і ресурс спробують відновити в вигляді торента на іншому хостингу і з іншим ім’ям, маю сумнів, що повна копія вмісту двохсот серверів справді є на дисках користувачів (а дехто навіть використовував файлообмінник як оснвне місце зберігання своїх файлів). Існує лише одне надійне місце зберігання файлів: ваш диск. Змиріться з цим.

Прогрес, карго-культ і технології, якими ми «володіємо»

Tue, 13 Dec 2011 11:56:43 +0200

Давно я нічого не писав на цю тему. Та й, власне, що про це писати, окрім банальних очевидних речей? Вся суть — у заголовку.

Отже, яке ми маємо відношення до прогресу людства? Відповідь очевидна: приблизно таке ж, як мали індіанці, яким білі друзі продавали вогнепальну зброю. Відірвіть свій погляд від монітора й подивіться навкруги: що з того, що є навколо вас, ви б змогли виготовити самостійно? Це і є ті технології, якими особисто ви насправді володієте. Ви вмієте заварювати чай з пакетиків, пришивати ґудзики до штанів, навіть наливати воду з кулера. Вау, я вражений вашим інтелектом! Також, можливо, ви вмієте писати програмки чи збирати ~~лего~~ комп'ютери з детальок. Але навіть якщо ви вчились на ФІОТі й поздавали всі екзамени з архітектури ЕОМ, вам забракне розуму й інструментів, щоб самостійно зробити якусь із цих детальок, якщо вона випадково вийде з ладу. Як і в старі часи: індіанець, що володіє зламаною рушницею, може «полагодити» її, лише вимінявши нову рушницю у блідолицих за шкури бізонів чи якісь свої території. Це технології, якими ви користуєтесь, але не володієте. І навіть серед ваших знайомих нема того, хто ними володів би (інфа 100%). А втім, можливо, ви маєте якусь робітничу чи інженерну професію, і за наявності потрібних відносно дешевих матеріалів можете виготовити стіл, ліжко, вікно, побудувати будинок? Що ж, люди вміли це робити й 200 років тому, якщо не всі 1000. Де тут прогрес?

А тепер питання: для чого білі люди продавали індіанцям зброю та інші високотехнологічні гаджети (залізні голки, скляні намиста, дзеркальця)? Щоб отримати щось за них. Що саме? Так, шкури і пемікан — крута штука, але це не головне. Насправді купувались дві речі: 1) дружба й довіра, 2) земля. Дружні відносини були потрібні, щоб вижити серед корінного населення, яке з самого початку було в більшості. Земля — щоб було де жити. Її або вимінювали безпосередньо (це теж було дешево), або відбирали силою, спершу послабивши корінне населення економічними шляхами. Це робилось різними способами: наприклад, ворогуючі племена могли отримувати дешеву зброю для своїх міжусобиць. Або білі друзі масово скуповували шкури, що призводило до падіння поголів'я бізонів та іншої дичини — а отже, до голоду серед племен, що жили мисливством. Можна також згадати історію ірокезів, що завдяки вогнепальній зброї, яку їм продавали блідолиці, змогли на якийсь час заволодіти величезними територіями, зачистивши їх від інших індіанських племен, після чого блідолиці прогнали їх звідти, застосовуючи ту ж вогнепальну зброю, яку індіанці не могли ні самостійно виготовити, ні полагодити, ні забезпечити набоями, ні, тим більше, вдосконалити рушницю до рівня кулемета.

До чого тут ми? Чимось ситуація, в якій перебуваємо ми з вами, нагадує часи дружби й співпраці між червоношкірими та блідолицими. Ніщо не віщує загрози. Ніхто не стане перепливати океан, щоб загнати нас у резервації (які ще резервації?! Це ж наші друзі, що ведуть з нами чесну торгівлю!). Дружба-дружба-дружба-дружба! Заокеанські друзі дали нам можливість погратись їхніми досконалими іграшками, які набагато крутіші за те, що наше суспільство може виготовити власноруч. Водночас, ми не маємо еквівалентних ресурсів для обміну, високо цінованих ними й нічого не вартих для нас. Натомість ми все глибше опускаємось у кабалу кредитів, за які нам доведеться розплачуватись — ймовірно, тим, що за інших обставин ми ніколи б не віддали. Це стосується не лише безпосередньо нас, а й частини Європи, де за відносно високим рівнем життя ховається локальний занепад — це помітно вже зараз. Що буде далі? Найімовірніше, нації цих країн (поляки, угорці, болгари, греки, можливо навіть, романські народи) перетворяться на касти — і це будуть нижчі касти. Їх культурна самобутність зникне, або ж збережеться лише в занедбаних районах. Домінуюча ж роль дістанеться агло-франко-німецькій спільноті, яка вже давно звикла до ролі господарів планети.

Ні, не думайте, що я з якихось причин впав в антизахідну паранойю й зараз пораджу всім брататися з московитами. Росія сама є активним гравцем, що завжди наслідував методи західного світу, хай навіть без повного розуміння їх суті. Копіюючи модель, що формується в західному світі, вона стає таким же хижаком, небезпечним для своїх найближчих сусідів. Ми вже були разом — в ролі нижчої касти, наша мова вже була «мужицькою», та й зараз навіть у самій Україні ця кастова різниця зберігається. Хоча генеральну битву, найімовірніше, Росія програє: цивілізаційний карго-культ не має перспективи.

Взагалі, що собою являє карго-культ? На якийсь острівець в океані прилітає на літаку «Джон Фрум» — той же блідолиций, що ділиться різним технологічним мотлохом, але з якихось причин він покидає острів, обіцяючи повернутися знову. Від нього лишається тільки бінокль з вибитим скельцем, порожні бляшанки від тушонки, а також спогади очевидців про доброго бородатого чоловіка, що зійшов з неба. Аборигени чекають нового пришестя месії, продовжують виконувати накази, віддані ним (наприклад, розчистити місце для аеродрому), намагаються відтворити деталі його побуту, будують солом'яні літаки й поклоняються їм, дехто, можливо, навіть намагається увійти в транс і стати його земним втіленням... Коротше, карго-культ — це ніби рубець від анульованої колонізації. Результат розвитку зародка передколоніальних відносин там, де колонізація виявилась неможливою чи недоцільною.

В ширшому розумінні, карго-культ — це будь-яке сліпе копіювання шаблонів, що в іншій культурі могли б мати якийсь сенс — але не в цій. Ми сміємося з дикунів, що моляться солом'яним літакам, але й самі не помічаємо безглуздості шаблонів, які ми засвоюємо у західних учителів. Те, як ми через силу насаджуємо в себе «культ великих грошей» (яких від того не стає більше, навіть якщо продавця в кіоску обізвати приватним підприємцем), переносимо на свій ґрунт західні свята (суті яких не розуміємо), копіюємо західну моду... Зрештою, культура українських міст завжди була якоюсь вторинною, в ній не було нічого свого, окрім міщанського несмаку, від колишньої ж сільської залишились записи мертвих етнографів та порепані хати з солом'яними стріхами, в яких ніхто не живе… Але я не проте. Ми завжди були учнями, а не вчителями — а отже, ми насправді нічому не навчились. Це стосується не лише нас, а й усього слов'янського світу.

Оплакувати себе вміє кожен. Потрібні якісь раціональні ідеї… Колись у мене виникла думка: найбільшим щастям для нашої країни буде повна блокада. Ніякої зовнішньої торгівлі, ніяких туристів, ніякого російського газу разом з його транзитом, ніяких дівчат на експорт, родичів за кордоном, перспективних інвесторів, євробачень, мегапроекту двадцять-дванадцять і т.д. Досить. Усе, на чому тримається наш добробут, недостатньо надійне — бо ключі до нього не в наших руках. До чого призведе відмова від цього? Ну, наприклад, до закритття підприємств, існування яких підтримується західними кредитами та російським газом. Це погано? Враховуючи їх технічну відсталість, це навіть добре: ті з них, які продовжуватимуть існувати, будть змушені покращувати власну ефективність, пристосовуючись до виниклих екстремальних умов. Втрата зовнішньоекономічних зв'язків призведе до масових звільнень у «третьому секторі» (продавці, менеджери, юристи, секретарки та інші дармоїди). Все правильно: хто не робить, той не їсть. Для виживання в умовах ізоляції просто «крутитись» недостатньо, треба працювати — створювати якийсь корисний продукт. Якийсь менеджер з маркетингу, головна функція якого — приторно посміхатися замовникам і висіти над головою в підлеглих, може створити на порядок більше корисного продукту, працюючи на землі з лопатою. Так, я розумію, багтьом це не сподобається — але рано чи пізно ці авгієві стайні доведеться чистити, і чим раніше це станеться, тим менші будуть втрати. Є й позитивні моменти: наприклад, ми все ще маємо потребу в технологічних товарах, і відмова від їх імпорту створить попит на їх аналоги місцевого виробництва, які за інших умов ми навряд чи стали б купувати. Як не дивно, втрата зв'язків з країнами, технологічний розвиток яких випереджає наш, є чи не єдиним способом підняти власний технологічний розвиток. Маю на увазі не вміння натискати на кнопки (це під силу навіть орангутангу), а здатність відтворювати й удосконалювати речі навколо себе — здається, лише ця риса по-справжньому відрізняє людину від решти тварин.

Сайт українською мовою = сайт про українську мову?

Sat, 10 Dec 2011 03:32:42 +0200

Власне, це так. Інколи складається враження, що українців по-справжньому хвилює єдине питання: мова. Сайт, який ви зараз читаєте, лише підтверджує цю закономірність, хоч це й банально, тупо й нецікаво. Але так є. Чому?

Гаразд, уявіть, що ви збираєтесь створити свій сайт, наповнений українським контентом. Або ви натрапили на якийсь сайт, де можна писати якісь свої думки — також українською. Або... Коротше, що вас змушує використовувати українську мову?

а) Це єдина мова, яку ви знаєте. Що ж, вам пощастило вирости в мовній ізоляції й нарешті дорватись до інтернету. Чорт, тут усе якесь іноземне! Отже, ви починаєте або похапцем вивчати інші мови, або гуглити словосполучення «українська мова», щоб нарешті знайти комфортне мовне середовище. Зрозуміло, що таким чином ви потрапите на якийсь сайт, де українська мова вже обговорюється. Ви розширите свої знання, прочитавши статті про українську мову, прокоментуєте їх, можливо, захочете створити щось своє, несвідомо копіюючи побачений зразок…

б) Ви вирішили писати українською виключно з патріотичних міркувань, хоча ця мова, можливо, навіть вам не рідна. Як думаєте, про що ви зможете писати, як тільки ідеї закінчаться, і вам доведеться щось швиденько настрочити? Це ж очевидно!

в) Це ваша рідна мова. Ви — типовий міський українець із типовими комплексами міського українця. Не заперечуйте, вони у вас є. Але якщо ви не вірите, можете перевірити, поставивши невеличкий дослід. Сядьте на метро/тролейбус/автобус/маршрутку й заїдьте в незнайомий куток свого міста. Підійдіть до першої-ліпшої привабливої незнайомої особи протилежної статі й запропонуйте їй зайнятися з вами сексом. Шо?! Це тест такий, вам треба пройти всі пункти, далі буде ще складніше. Але уявімо, що ви подолали перший пункт, і вам сподобалось. Завдання друге: зробіть те ж саме, але користуючись виключно українською мовою. Ну добре-добре-добре, спрощую завдання. Можете обмежитись просто знайомством, але зробіть це, користуючись лише вказаним вище засобом спілкування. Не з першого разу… Але… Ви подолали себе!!!!!! Стрибайте і радійте! До речі, ви долаєте себе навіть для того, щоб створити повідомлення рідною мовою, яке побачать лише ваші віртуальні друзі й гуглоботи. В гіршому випадку, ви вже подолали себе остаточно, українська мова перетворилась на основну мову спілкування, і ви не можете думати більш ні про що. Подолання себе — справа тяжка й почесна. Важко робити подвиг, не думаючи про подвиг. Ґоу ту пункт б.

г/ґ) Ви львів'янин/тернополянин/галичанин/клятий бандерівець. Не знаю чому, але місцевість на вас так діє, що ваші політичні гормони зашкалюють. Ні, це добре, патріотично навіть. Оскільки українська — основна мова вашого спілкування, за кількістю створеної україномовної продукції ви здебільшого випереджаєте представників попередніх двох пунктів. Я б приєднав вас до пункту а, але ви маєте свою громадянську позицію, що скеровує ваші творчі ідеї в напрямку, який лише підтверджує правило в заголовку. Ви думаєте про українську мову, навіть коли пишете неукраїнською. Найуспішніших представників пункту в це теж стосується! Закономірно, що будь-який форум, де вас багато, перетворюється на форум про політику. Українська політика на 70% складається з мовного питання...

д) Ви створюєте сайт українською мовою, де нема ніяких мовних обмежень. Через деякий час ви помічаєте, що переважна більшість його відвідувачів обирає для спілкування російську мову. А чого ви ще хотіли від переважно міських українців з їхніми мовними комплексами?

е) Ви — засланий проплачений гебіст, завдання якого — тролити українців на українських форумах. Мені важко перевірити, чи ви справді існуєте (може, вас вигадали представники пункту ґ???), але, якщо ви справді є, то як будете тролити цільову аудиторію? Яку тему оберете?.. Чудово, ви виконали завдання, Прєзідєнт будєт даволєн.

Коротше, всі язики ведуть до Києва. Змиріться з цим. :-Р

Маркер групи, або Хто не з нами, того я з'їм

Thu, 24 Nov 2011 02:54:03 +0200

Для чого солдатам чи міліціонерам потрібна уніформа? Справа не в тому, що вона дешева, красива, зручна й допомагає їм ухилятися від куль. Зовсім ні. У своїй власній одежі людина здебільшого почувається краще, ніж у робочому однострої, та й державі економія. Справжня функція уніформи — можливість відрізнити «своїх» від «чужих» на полі бою, або ж (у випадку міліції) можливість візуально відрізнити охоронців суспільного порядку від бандитів (що не завжди просто). Ворогуючі банди також часто намагаються ввести якісь свої знаки розрізнення, щоб розпізнати своїх (хоч це й порушує конспіративність їх злочинного стилю життя). Це може бути як деталь одягу, так і будь-який інший таємний знак. Зрештою, «бандити» також маркують себе як суспільна формація, щоб відрізнятись від інших каст (одяг, зачіска, жаргон).

Йдемо далі. З історії відомо, що подібним чином маркували себе не лише армії чи банди, а й цілі народи. Кожен, хто застав радянські часи, має уявлення про таке поняття, як «національний одяг». І хоча українок у вишиванках і віночках зі стрічками ми бачимо переважно під час виступів фольклорних колективів, та й власне цей національний костюм не відображає всього розмаїття традиційного одягу українців, за тим, як представники різних народів одягалися століття так до ХІХ, їх можна було відрізнити одне від одного. Багато з того, що збереглося в записах етнографів, нині вже втратило свою актуальність. Ми носимо типовий європейський одяг, не має значення, діловий костюм це чи джинси з футболками, святкуємо американські хеловіни з валентинами, навіть народних пісень співати толком не вміємо. За цими ознаками ми не схожі на історичних українців. Питання з серії тупих: як українець узагалі може впізнати українця?

Що, не чую? Українська мова? Було б круто, якби було. Цей маркер групи сприймається як маркер нижчих каст українського суспільства, маркер провінційності, маркер гуманітарної інтелігенції. Переходячи в роль чогось вагомішого, українець приймає на себе маркер нової групи. Так, це російська мова, яка, однак, не робить українця неукраїнцем. Українець, що розмовляє російською з друзями й колегами, все ще лишається українцем — більше того, у себе вдома він може розмовляти українською. Але навіть якщо перехід до російської мови глибший і зачіпає рівень побутового мовлення, українцем такий українець бути не перестає (чи перестає? А хто такі українці?..) Коротше, українська мова — маркер не національний, а національно-кастовий.

Парадоксально? Нічого подібного. Серед моїх знайомих є й такі, що розмовляли в дитинстві українською, а в дорослому віці повністю перейшли на російську. Та й типовий київський українець, що зберігає україномовність, здебільшого не демонструє її. Чому так? В дитячі роки соціальна неоднорідність суспільства не має великого значення, адже дитині не треба влаштовуватись на роботу чи робити кар'єру. Поступово інтегруючись у суспільство, молодий українець доходить до інтуїтивного розуміня, що відрізнятись від решти своєї групи (касти, соціального прошарку) — погано, невигідно, незручно. А оскільки кастовий розподіл українського суспільства сформувався ще за царя Совка, якщо не раніше, молодий мешканець міста розуміє: вдавати з себе «колгоспника» чи «училку української мови» йому невигідно (хоча представникам україномовних груп вигідно маскуватись під представників «вищих» каст, якщо вони прагнуть інтегруватися в їхнє середовище).

В цьому ніби й нема нічого страшного. Тоді в чому ж проблема?

Спробую пояснити на абстрактному прикладі. Уявімо, що в якійсь африканській країні живуть два людожерські племені: пігмеї та велетні. І ті, й інші мають звичку їсти представників іншого племені, але не своїх. Пігмеїв від самого початку було більше, але їх боязкий характер сприяв формуванню в них дивного звичаю: пігмеї полюбляють маскуватися під велетнів, носячи ходулі (які, завдяки особливостям традиційного вбрання, майже неможливо побачити — пігмей, побачивши пігмея на ходулях, не відрізнить його від велетня, та й велетень так само). Велетні, полюючи на пігмеїв, сприймають пігмеїв на ходулях як своїх — вони їх здебільшого не чіпають. Хоча відмова від участі в полюванні на пігмеїв може стати приводом для перевірки на наявність ходуль — а тому власники ходуль змушені брати участь у полюваннях на своїх братів. Питання: хто кого раніше з'їсть? Відповідь: якщо пігмеї не навчаться розпізнавати своїх, їх з'їдять велетні — спершу тих, хто ходуль не носить, а потім тих, хто маскується під велетнів. Якщо пігмеї діятимуть відкрито, без усяких ходуль, вони переможуть — адже їх більше. Якщо ж усі пігмеї носитимуть ходулі, але навчаться розпізнавати своїх, вони також можуть з'їсти велетнів, хитро й підступно.

Наші звичаї менш жорстокі, але протистояння груп так само має місце. Колись, ще в студентські роки, я виробив у себе звичку розмовляти виключно українською мовою, якої дотримуюся й нині. Мені неприємно про це розповідати, але на даний момент я не маю ні роботи, ні сім'ї, ні друзів. Так, звичайно, це все наслідки багатьох помилок (найбільша з яких — бездіяльність), але й ця серед них теж не остання: я пішов на принцип (у чому не каюсь) — і програв. Такі закони життя. Принципово україномовна людина не так вже й рідко зустрічається з дискримінацією при працевлаштуванні (відкритою чи завуальованою), їй важче влаштуватися на омріяну цікаву роботу, важче інтегруватися в російськомовний колектив. І справа не в якійсь «змові проти українців», а в інстинктах, що регулюють соціальну поведінку людини: автоматика нашого розуму змушує нас прихильніше ставитись до тих, на кого ми самі схожі, а українська мова перед російськомовним якраз і є демонстрацією несхожості — з таким же успіхом ви можете прийти на співбесіду в шароварах і вишиванці. Цього досить, щоб зробити конкуренцію нерівноправною. Я не беру до уваги патологічні випадки, коли начальство вводить місцеві уставчики, що під страхом звільнення забороняють розмовляти на роботі українською мовою (хоча, на жаль, інформація про них уже нікого не шокує. Що цікаво: подібних заборон російської ви ніде не знайдете, навіть якщо власником підприємства буде сам кум «кривавого націоналіста» Ющенка — ні-ні-ні, нізащо, хіба ж так можна, ми ж демократи!). Коротше, з точки зору індивідуальної вигоди, пігмеям варто ходити на ходулях. Але їх усе одно викриють, раніше чи пізніше.

Погляньмо на нашу державу. Не я перший бачу на її верхівці групу людей, серед яких нема українців, навіть російськомовних. Лише окремі іміджеві посади, від яких нічого не залежить, відведено галичанам — мабуть, щоб заткнути рота тим, хто бачить цю невідповідність: «демократично обрана влада» не є репрезентативною з точки зору етнічного складу. Про яку демократію взагалі йдеться, якщо ми бачимо чіткий підбір вищих керівних посад за національним принципом, далеким від репрезентативного? Звичйно, принцип її формування не стільки національний, скільки побудований на базі особистої довіри, але так само очевидно, що владна група вийшла з середовища, де заведено не довіряти українцям, навіть таким, що майже не виказують своєї українськості. Їм доступні проміжні керівні посади, але дорости до верхівки — вибачайте, вже все зайнято. І це стосується не лише основної владної ієрархії, а й багатьох дрібніших, на яких вона тримається (ви можете уявити хай навіть тричі російськомовного українця, що забороняє людям на роботі розмовляти мовою, якою говорила його матір чи бабуся?). Продовжуючи аналогію, у «ходуль» є своя «межа невидимості», далі якої «пігмеєві» пройти не дано.

Що ж лишається робити «боязким пігмеям»? Вступити у відкриту боротьбу й почати накручувати в собі побутову русофобію, як радять деякі марґінальні політики? Дурість. По-перше, боротьба має бути адекватною ситуації (у наш мирний час це може бути не відкрита ненависть до чужих, а переважно лише взаємодопомога виключно між своїми). По-друге, як розпізнати своїх між чужих, коли серед них повно російськомовних та псевдоросійськомовних, а решта атрибутів ідентичності просто не збереглся? Протиставляючи себе їм, ми створюємо конфлікт усередині своє́ї групи, який лише послаблює нашу стійкість. По-третє, пігмеї в нашій казці боязкі, їм бракує згуртованості, витримки, зрештою, звички довіряти одне одному більше, ніж чужинцям. Тому й обрали вони таку тактику — не згуртовану агресію, а мімікрію. Закономірна ситуація для народу, чия життєва філософія зводиться до принципу «моя хата скраю». Щоб мати силу протистояти іншим групам, нам треба виробити в собі звичку довіряти своїй — адже взаємодопомога, яка для нас є єдиним раціональним вибором, потребує значно більшої довіри, ніж колективна ненависть.

Зрештою, існує й найрадикальніший варіант: Україна свідомо русифікується, але українці при цьому зберігають власну групову свідомість, що допомагає їм заповнити собою всю владну ієрархію. В теорії, це можливий варіант. Насправді ж українська спільнота не стільки кровна, скільки мовна. Якщо ти крякаєш як качка, плаваєш як качка, зовні нічим не відрізняєшся від качки, то з чого можна здогадатися, що ти не качка? Так само й тут. Неукраїнця, що заговорив українською, ми маємо за свого. В українці, що переходить на російську, багато хто бачить «москаля» чи «зрадника» — і в чомусь вони мають рацію. Так само сприймається зрадником солдат, що позбувся військової форми, навіть якщо він при цьому симпатизує тим, хто вперто йде у бій. Відсутність зовнішньої атрибутики групи рівнозначна виходу з неї. Колись такою атрибутикою був принцип «хто якою рукою хреститься», а нині — «хто якою мовою говорить». А втім, ще є «пантеон святих» — ставлення людини до героїв минувшини, що заробили авторитет в очах українців, та не в їхніх сусідів. За ставленням до Хмельницького можна відрізнити українця від поляка чи єврея, за ставленням до Мазепи чи Бандери — українця від росіянина (хоча й не завжди). Але це суто «дорослий» принцип, надто чутливий до пропаганди й багатьом людям байдужий. У дитинстві я плутав Шевченка й Леніна — вусатих дідусів, що висіли на стінах. Розуміння авторитетів приходить з віком і з віком минає. Зрештою, за що боролись ці видатні постаті, якщо єдине, що від них залишилось — їхні імена?.. Коротше, єдиний спосіб групового розпізнавання, що в випадку нашої групи хоч якось спрацьовує — мова. Та й це в частині випадків не діє. Армія з такою проблемою ризикує знищити сама себе, мимоволі відкривши «дружній вогонь» по своїх. Нація з такою проблемою ризикує «не відбутися», дивитись та мовчки чухати чуби й дивуватися чужому успіхові, в основі якого — так само групова свідомість, відособленість від решти світу (згадаймо недавню технологічну велич Японії й наростаючу могуть Китаю). Мову на хліб не намажеш? Відповідь перед носом, ги-ги.

Прикол у тому, що ця моя писанина не має ніякого значення, навіть якщо ви прочитали її, увірували, роздрукували на принтері й пороздавали її всім своїм російськомовним знайомим. Ну подумайте самі, що вони побачать, окрім абсурдної логіки якогось націоналіста-параноїка, який винуватить у всьому мову й бачить у ній панацею й причину всіх катаклізмів (навіть якщо я й не мав на увазі саме цього)? Розуміння нами законів фізики ще не робить нас володарями фізичних констант. Гра йде за тими правилами, які її породили, і хоч як би ми хотіли в ній виграти, карти не в наших руках… Хоч тактика «пігмеїв на ходулях» програшна, зусиль окремих індивідів для її виправлення недостатньо. Ось така вам, дітки, людожерська казка, а мені — кісточок в'язка ☺

Clojure 1.3 (все в одному)

Tue, 22 Nov 2011 05:29:16 +0200

Ті, хто програмують на клоӂурі, вже могли чути про зміни, що з'явились в останній версії. Зокрема, замість єдиної бібліотеки clojure.contrib тепер використовуються окремі модулі, розкидані по різних репозиторіях. Важко сказати, в чому переваги такого підходу — економія дискового простору, більша гнучкість розробки... Звичайно, якщо програміст для збирання свого великого й складного проекту використовує lein чи maven, особливої різниці він може й не відчути: в масштабах такого проекту, налаштування залежностей — найлегша частина роботи. Зрештою, може бути так, що для роботи вистачає й основних біліотек clojure, без contrib. Я ж не стільки пишу робочий код, скільки вивчаю й експериментую в REPL (тобто, проектів як таких здебільшого нема — лише маленькі програмки з одного файла) — мені зручніше, коли все необхідне лежить в одному архіві, і я можу спробувати ту чи іншу можливість, не тратячи час на конфігурування та встановлення додаткових пакетів. Власне, ось:

clojure-all-in-one-1.3.0.zip (3 167 КБ)

Скачуєте, розпаковуєте. Для запуску — clojure.bat (для тих, хто користується лінуксом, цей варіант не підходить, але, гадаю, аналогічний баш-скрипт написати нескладно). Збірка включає в себе базові бібліотеки clojure та більшість модулів з clojure.contrib , їх можна підключати безпосередньо за допомогою use — якихось додаткових налаштувань за межами програмного коду робити не треба. Може, це й не відповідає філософії справжнього програміста, але мені так зручніше.
30.11.2011 — до збірки додано модуль algo.generic, якого раніше не було в репозиторії.

Коротко про те, як зібрати аналогічний jar своїми руками (якщо вас чимось не влаштовує зроблений мною):

Встановлюємо lein
Робимо lein new clojure-all-in-one
Заходимо в папку, створену попередньою командою, й відкриваємо файл project.clj
Замінюємо список залежностей (номери найсвіжіших версій пакетів можна побачити тут):
(defproject clojure-all-in-one "1.3.0" :description "All the Clojure 1.3 libraries placed in one single jar" :dependencies [[org.clojure/clojure "1.3.0"] [org.clojure/algo.generic "0.1.0"]
[org.clojure/algo.monads "0.1.0"] [org.clojure/core.incubator "0.1.0"] [org.clojure/core.logic "0.6.5"] [org.clojure/core.match "0.2.0-alpha6"] [org.clojure/core.unify "0.5.1"] [org.clojure/data.codec "0.1.0"] [org.clojure/data.csv "0.1.0"] [org.clojure/data.finger-tree "0.0.1"] [org.clojure/data.json "0.1.2"] [org.clojure/data.priority-map "0.0.1"] [org.clojure/data.zip "0.1.0"] [org.clojure/java.classpath "0.2.0"] [org.clojure/java.jdbc "0.1.1"] [org.clojure/java.jmx "0.1"] [org.clojure/math.combinatorics "0.0.2"] [org.clojure/math.numeric-tower "0.0.1"] [org.clojure/test.generative "0.1.3"] [org.clojure/tools.cli "0.2.1"] [org.clojure/tools.logging "0.2.3"] [org.clojure/tools.macro "0.1.1"] [org.clojure/tools.namespace "0.1.1"] [org.clojure/tools.nrepl "0.0.5"] [org.clojure/tools.trace "0.7.1"]])
Вміст папок src і test нас не цікавить, тому їх можна очистити від автоматично згенерованих файлів (необов'язково)
Тепер лишається тільки завантажити всі залежності й зібрати їх в один файл. В командному рядку вводимо команду
lein uberjar
Якщо все зроблено правильно, система завантажить усі перелічені бібліотеки і збере їх у спільний jar.
Тепер перевірка:
java -cp clojure-all-in-one-1.3.0-standalone.jar clojure.main
Якщо все ОК, має з'явитись запрошення:
Clojure 1.3.0 user=>
(якщо замість цього вискочив стек помилок, спробуйте повторити попередні кроки).

Короткий тест:
user=>(use 'clojure.algo.monads) nil user=> (domonad sequence-m [letters ['a 'b 'c] numbers [1 2 3]] [letters numbers]) ([a 1] [a 2] [a 3] [b 1] [b 2] [b 3] [c 1] [c 2] [c 3]) user=> (doc *) ------------------------- clojure.core/* ([] [x] [x y] [x y & more]) Returns the product of nums. (*) returns 1. Does not auto-promote longs, will throw on overflow. See also: *' nil

Ідіть нафіг. Я живу за київським часом

Sun, 16 Oct 2011 03:26:31 +0300

Хоча ВР скасувала своє абсурдне рішення, і цей крик душі втратив актуальність незабаром після публікації, залишу його на випадок, якщо там нагорі знов передумають…

Що б там не казали про шкоду від зміни літнього й зимового часу, але ми до неї таки звикли. Так звикли, що, мабуть, у зимові місяці нам буде неприємно змушувати себе наприкінці кожної ночі бігти на роботу, замість того, щоб додивлятись останні сни. І справа навіть не в тому, що нам лінь, а в тому, що роками наш біологічний годинник звикав працювати синхронно з годинником на стіні. Наші організми звикли, що взимку нам можна відпочити трохи довше (тим більше, триваліший період темряви стимулює сонливість).

Але я хотів поговорити про інше. Насамперед, технічні засоби (маю на увазі комп'ютери), якими ми користуємось, не передбачають такого поняття, як «літній час увесь рік». Зимовий — будь ласка, літній — уже ні. Зайдіть у налаштування поясного часу свого комп'ютера і переконайтесь у цьому: галочки «завжди літній час» там нема! Якщо зняти галочку «переводити на літій час», годинник перейде на зимовий (тобто, на годину назад, якщо ви зараз живете за літнім). Звичайно, можна перевести комп'ютерний годинник вручну на одну годину, але після автоматичного оновлення часу з мережі він знов повереться до показників, які відповідатимуть часовому поясу, вказаному в налаштуваннях. Звичайно, можна ще й відключити оновлення часу з мережі, але тоді нам самим доведеться контролювати точність свого комп'ютерного годинника. Звичайно, ми можемо взагалі обдурити систему, вказавши чужий пояс, але це вже викрутаси — адже формально ми на московський час не переходимо! Таким чином, у нас нема технічних засобів, щоб підтримувати забаганки наших законодавців. Тож нехай шановні депутати або самі пишуть софт під свої винаходи, або йдуть нафіг. Зараз не совок, механічними годинниками, які «більш не треба переводити», користуються лише збочені бабусі, що по чорно-білому телеку дивляться няню Заворотнюк.

Я не буду нічого змінювати в налаштуваннях свого комп'ютера. У правому нижньому кутку монітора я бачу час, що відповідає часовому поясу GMT+2 з переводом на літній і назад, і коли настане час, він сам автоматично переведеться на зимовий. Київ стоїть майже по центру цього пояса, і київський зимовий час мало відрізняється від астрономічного, що також непогано. Зрештою, київський час протягом останніх десятиліть уже став своєрідним символом нашого чудового міста.

Раджу й іншим робити так само. Що, ні? Ну добре, ви справді ризикуєте запізнитись на роботу (хоча, по справедливості, ви просто повернете собі вкрадену годину сну), пропустити якусь передачу по телеку (не переймайтесь — там усе одно переважно реклама), навіть розминутися з кимось у часі (тому в подібних ситуаціях варто уточнювати часовий пояс). Однак, усе це дрібниці в порівнянні з перманентною локальною «кризою тисячоліть», яку ви можете влаштувати своєму комп'ютеру, переводячи його годинник вручну. В кращому випадку, годинник сам непомітно для вас повертатиметься до зимового часу, і вам щоразу доводитиметься повертати його до літнього. В гіршому — постійні перепади часу призведуть до збоїв програмного забезпечення, пошкодження даних і т.п. Гадаю, вже краще навчитись додавати вручну одну годину, ніж, скажімо, втратити все, над чим ви працювали кілька років, якщо воно лежить у вас на диску.

Коротше, у мене є пропозиція. Давайте проведемо флешмоб «Я живу за київським часом». Що для цього потрібно? Та рівно нічого — ми вже живемо за ним. Поділіться цією ідеєю з друзями, скопіюйте цей текст у свій блог чи ще кудись, щоб ознайомити з ним якомога більше людей.
Ми самі розберемось, за яким часом нам жити!

Розкладки (чергове оновлення)

Fri, 07 Oct 2011 12:39:21 +0300

Робота над універсальними клавіатурними розкладками триває. Вирішив змінити систему нумерації версій: розширення можливостей клавіатури відбувається поступово, і мені самому складно виділити версію, підверсію та підпідверсію свого продукту. Відтепер версії розкладок позначатимуться за наступною схемою: <ім'я розкладки><дві цифри року><місяць (римськими цифрами)>, наприклад, UBP11X — версія Ukrainian by Python, випущена в жовтні 2011. Виправлена версія може доповнюватись номером виправлення — цифрою вкінці. Мені здається, така схема іменування більш інформативна, ніж попередня.

UBP11X:

Додано грецькі та глаголичні літери (мертві клавіші — AltGr+я, Shift+AltGr+я)
Кириличні надрядкові літери (AltGr+Shift+1 літера)
Знаки вищих порядків старослов'янських чисел (AltGr+1 Shift+1/2/3/4/5/6/7/8)
Довелось змінити спосіб набору знаків ™ (Altgr+Shift+1 пробіл), Ѓѓ (AltGr+Мм або AltGr+апостроф Гг), Ѷѷ (AltGr+2 AltGr+Ии)

LBP11X:

Додано символи МФА (здається, всі офіційно використовувані). Мертві клавіші — AltGr+p, AltGr+[, AltGr+], AltGr+{, AltGr+}
Трохи перевпорядкував в'єтнамські діакритики. Сподіваюсь, так краще.
Латинські середньовічні скорочення (AltGr+Shift+7)
Надрядкові й підрядкові цифри та літери (AltGr+\, а також AltGr+p)
Звичайні дроби (AltGr[+Shift]+цифра цифра), напр., AltGr+5 8 дає ⅝. AltGr+Shift+1 / дає ⅟.

Щоб побачити всі можливості нових розкладок, можна скористатися шрифтом Universalia. Більшість шрифтів охоплюють лише частину символьних кодів, тому при відображенні якоїсь екзотики замість літер з'являються квадратики. Недоліком Універсалії є погана промальовка на малих розмірах (схоже, подібні проблеми мають більшість шрифтів із крутим набором символів), але цей недолік компенсується її універсальністю, і їй дуже далеко до потворності уніфонта.

Короткий звіт про те, де я тинявся останні кілька місяців

Wed, 07 Sep 2011 15:44:50 +0300

Я знаю, це негарно, коли блогер кидає свій блог і замовкає на деякий час. Але на якийсь час я просто відчув, що займаюсь не своєю справою. Соціальні теми, хоч вони, можливо, й актуальні в наш час, є зовсім не тим, що я хотів би читати сам — а якщо їх писати, то взагалі... Коротше, вирішив я забити на блог і зайнятися чимось цікавішим (може, потім викладу тут, коли доведу до людського стану). Що є цікавішим за писанину в художньо-публіцистичному стилі? Ну, наприклад, програмування.

Програмую я зараз здебільшого на Джаві (хоча й постійно її лаю — ну, так простіше код писати ☺). Пишу маленькі консольники — зусиль менше, результату більше. Планую зібрати їх і опублікувати всі разом. Джава прикольна тим, що в ній добре поставлена робота з текстовими кодуваннями — сішник виник задовго до того, як ця проблема стала справді актуальною, і в ньому я навіть не знаю чи є кросплатформні бібліотеки з усим необхідним. Крім того, Джава по-справжньому кросплатформна. Що в ній зроблено справді незручно, так це текстовий ввід, але то таке діло — в умілих руках і долото рибу ловить.

Справді незручний момент — жахлива підтримка юнікоду в віндовій консолі. Але я майже знаю, як цю проблему виправити...

Продовжується робота над розкладками. Юнікод великий і продовжує рости, тому цим можна займатись нескінченно. Почав роботу над генератором документації для розкладок (так, звичайно, той, хто шарить, розбереться і в сорсах, але хотілось би зробити схему роботи клавіатури якоюсь більш наглядною). У планах — автоматичний конвертер розкладок для експорту їх на Лінукс.

Чим я ще займався? Писав форумних ботів для свого улюбленого форуму. Результат роботи опублікував там же. Можливо, колись це все трохи впорядкую, перекладу й опублікую в блозі. Заодно розібрався з sed'ом (прикольна штука, всім рекомендую) та іншими юніксовими утилітками — wget, grep... Оскільки я сиджу під віндою, то оформлюю скрипти з ними в вигляді батників з використанням UnxUtils. Синтаксис досівських команд незручний, скрізь накидано підводних каменів, але див. вище про рибу й долото.

Почав роботу над українським перекладом для SMF. За основу взяв уже існуючий. Я знав, що він недоперекладений, але не знав, що недоперекладений аж настільки, та й перекледена його частина потребує виправлень. Планую доперекласти все. За моїми підрахунками, ця робота мала б зайняти місяць — якби я тільки перекладав і ні на що не відволікався, але так не буває. Розмірковую, що робити з тим пунктом, де щось там згадується про «всі права застережено» — залишити згадку про своїх попередників, чи просто вписати свій нік?

Звичайно, це далеко не все, чим я займався. Почав вчити ліспи (CL, Scheme, Clojure), хоча вже дещо розчарувався в них (в першу чергу, через свою нелюбов до динамічної типізації примітивних типів. Мій мозок, зіпсований двома семестрами асемблера, просто не приймає таку неоптимальність. Хоча лісп-подібний синтаксис разом з макросами рулить). Вчив якісь фреймворки до Джави, але так і не зрозумів, за що їх так люблять програмісти. Те ж саме зі Скалою — читнув і побачив, що Clojure симпатичніше. Дивився серіали, грав в AoM, сперечався про щось на форумах... Час іде, а коли озираєшся й дивишся, щó встиг зробити за цей час — просто жахаєшся, як мало було зроблено.

Зустрінеш українізатора — вбий українізатора

Wed, 07 Sep 2011 10:50:59 +0300

Черговий раз наткнувшись на черговий баг дев'ятої Опери, вирішив я спробувати перейти на щось сучасніше. Користувача Опери важко змусити пересісти на інший броузер, тому й вибору у мене особливого не було. Але... я ненавиджу Оперу 10!!! Окрім суто естетичної відрази (маю на увазі бездарно розфарбовані скіни, набридливі велетенські іконки та спецефекти, що не вимикаються, і це не рахуючи тих нових наворотів, яких я успішно позбувся), дратує й мова. Ні, звичайно, круто, коли ти встановлюєш програму, і вона ôдразу звертається до тебе твоєю рідною мовою, але...

Але це точно та мова? Чесно кажучи, не знаю. Ні, формально вона українська. Більше того, переклад зроблено достатньо якісно. Але, як завжди, кожен перекладач софту вважає за обов'язок до своєї бочки меду додати трішечки дьогтю. Мабуть, так смачніше?

Взагалі, для чого потрібна локалізація програм? Якщо йдеться про російську локалізацію, мета ставиться цілком конкретна: зробити софт доступим для тих, хто знає на достатньому рівні лише російську мову. У українських перекладачів мета зовсім інша: треба, щоб український переклад просто був. Бажано, щоб ніхто не міг поставити під сумнів його українськість, тому типовий український перекладач уникає русизмів та англіцизмів (навть якщо їх усі розуміють, і взяти запозичення було б доцільніше, ніж винаходити черговий ногокрут). Зрозумілість же перекладу, його правильність, вивіреність кожного слова ставиться десь так на передостаннє місце. Що логічно: тих, хто володіє ВИКЛЮЧНО українською мовою, в нашій реальності не так вже й багато. У тих, хто хоче розуміти, завжди є можливість замінити український інтерфейс на російський чи англійський. Власне, так і роблю здебільшого — просто не витримую тривалого спілкування зі звантаженнями, зневаджувачами, куками, застосунками та іншими нацюцюрниками. Зрозумійте, український інтерфейс потрібен мені не для вправ з української мови (як гадаєте, я знаю її добре?), не для демонстрації мовного патріотизму (я українець, усе життя розмовляю українською мовою, живучи в на 2/3 російськомовному місті — кому й що я маю доводити?), і навіть не для розширення свідомості (хоча це можливо, вірю). Якщо я обираю українську мову програми, то здебільшого сподіваюсь отримати інформацію мовою, яку я розумітиму не гірше, а краще, ніж англійську чи російську. Ця мова має бути простою й зрозумілою, як думка в голові, тоді як типовий сучасний переклад здебільшого вимагає додаткового вивчення мови.

Ні, йдеться не про те, що мови перекладів я не розумію. Будь-який неологізм можна зрозуміти з контексту. Навіть якщо текст складається з неологізмів повністю, його зміст інтуїтивно можна вибудувати — просто це коштуватиме більших зусиль свідомості. «Був смажень, і швимкі яски спіралили в кружві...» Якщо ви читали «Алісу в Задзеркаллі», то, мабуть, пригадуєте, як гарно цю маячню було згодом розтлумачено. Біда лише в тому, що нам доводиться виловлювати цих швимких ясок не лише в художніх творах, а й у програмах чи технічних текстах, які мають суто практичний застосунок. Щось ми розуміємо майже миттєво, про щось можемо здогадатися з контексту, на щось інше тратимо деякий час, щоб зрозуміти, а дещо взагалі йде повз нашу свідомість, не маючи змоги викликати прямі асоціації. В найгіршому випадку, ми розуміємо сказане хибно. Але кого це турбує? Кожен перекладач дотримується думки: «коли я кажу слово, воно означає саме те, що я маю на увазі». Навіть якщо це слово не має аналогів у мові за межами черепної коробки автора перекладу.

Але так, більшість неологізмів ми розуміємо, доклавши деяких зусиль. Ми очікуємо інформації в чистому вигляді — натомість отримуємо ребуси (здебільшого нескладні — але ребуси). Навіть якщо йдеться про якесь невинне «звантаження» — недолуге пристосування існуючого слова до поняття, протилежного йому. Уявіть російську локаль зі словом «сгрузка». Або англійську — з «inload». Що, важко уявити? Ну так отож. Російського перекладача, мабуть, вже б розшматували за таке свавільне поводження з мовою Пушкіна і Леніна, англійський же не зміг би продати своє творіння з мовою, так схожою на англійську. Український перекладач в аналогічній ситуації отримує дозу дифірамбів від шанувальників усього аби-українського. Обов'язково знайдеться якийсь шизонутий філолог, незнайомий з існуючою українською технічною термінологією, який навіть побачить у таких мовних викрутасах ознаки творення цієї термінології. Байдуже, що перекладач може й сам ледве володіти мовою і просто переживати підлітковий спалах патріотизму. Чомусь ми думаємо, що українізатори роблять нам послугу, навіть якщо ця послуга — ведмежа...

Власне, українізатори ПЗ — це певна субкультура. Зі своїми субкультурними стереотипами й субкультурним сленгом, який вони чомусь вважають літературним еталоном. Байдуже, що понад 90% носіїв мови, знайомих з комп'ютером, в житті б не назвали б свій броузер оглядачем Тенет — «а ми так називатимемо, ми їх усіх перевчимо». Ідіоти. На що вони сподіваються? Та їніми тенетолазами нормальний носій мови буде користуватися лише з адміністративного примусу, чого протягом найближчих 5 років не буде точно, та й пізніше малоймовірно. Люди зі схожим способом мислення ВЖЕ загидили україський розділ Вікіпедії так, що негуманітарій туди зазирає лише випадково і точно не для пошуку корисної інформації. Щоб правильно зрозуміти деякі статті, треба забути українську мову й почати вчити її з нуля.

Колись хтось розумний сказав, що рідну мову доводиться вчити все життя. А потім хтось не надто розумний, зате хитрий, використав цю мудрість для виправдання власної перекладацької бездарності, відсутності мовного чуття, неспроможності підібрати існуючі слова так, щоб вони щось означали. Щоб зрозуміти мову нездар і невігласів, її справді доводиться вчити — але чи такою є насправді наша рідна мова?

Latin by Python 2.0

Tue, 31 May 2011 03:31:18 +0300

Оновлена розкладка клавіатури — тепер латинська.

У новій версії з'явились:

в'єтнамські літери з діакритиками (AltGr+[Shift+]{1/2/3/./?} [AltGr+]AaEeIiOoUuYy) = ằềờ...ủơ
китайські (піньїнь) літери з подвійним діакритиком (AltGr+{'/`/-} AltGr+Uu, AltGr+Shift+6 AltGr+Uu) = ǜǖǚǘ
зручні інтуїтивно зрозумілі послідовності для вводу символів ≤ ≥ ≈ ≠
деякі інші зміни (шукайте, експериментуйте)

«Правильні» лапки́

Fri, 27 May 2011 21:00:24 +0300

Так у світі повелося, що у кожного, хто вважає себе трохи розумнішим за інших, обов'язково існує своя окрема думка щодо лапóк, тире, апострофа і букви ґ, і тому кожен вважає за необхідне нав'язати цю думку іншим. Я — не виняток ☺

Отже, почнемо від того, що не може бути правильним за визначенням. "Програмістські лапки", присутні у кожній розкладці клавіатури і кожному наборі символів, але відсутні у більшості орфографій. Єдиний випадок, коли їх використання є орфографічно правильним — написання програм (звідси й назва). Комп'ютерна клавіатура еволюціонувала від клавіатури друкарської машинки, а більшість комп'ютерних мов розробляються з розрахунком, що для роботи з ними достатньо стандартної клавіатури. Ще один випадок, коли використання програмістських лапок якось виправдане — текст у застарілому кодуванні, де інші лапки відсутні, або текст, набраний на морально застарілій клавіатурі, якщо неможливо встановити іншу (стандартна українська віндова розкладка, навіть після появи в ній апострофа (нарешті!) і знаку гривні, лишається морально застарілим творінням, що повертає нас в епоху друкарських машинок і без додаткових інструментів непридатне для правильного відтворення пунктуації. Використовуйте Ukrainian Unicode чи Ukrainian by Python — там є все необхідне для відтворення української типографіки).

“Верхні парні лапки”. Правильні з точки зору англійської орфографії, але що вони забули в українській? З моєї точки зору, їх використання в нашій мові — така ж помилка, як «англійська» пунктуація з пропущеними комами чи «англійські» великі букви на початку назв мов і народів. Верхні лапки візуально майже не відрізняються від програмістських, і якщо ви вирішили сяйнути своїм “знанням пунктуації” в такий спосіб, ваших зусиль просто ніхто не помітить. В половині випадків люди взагалі не знають, які з парних верхніх лапок є початковими, а які кінцевими, і ніхто не бачить різниці між “правильними”, ”непарними” чи ”вивернутими“ верхніми лапками.

«Неправильне використання» „правильних лапóк“. Існує думка, що два види лапок розраховані на вкладення їх одні в одні (наприклад, «для передачі „іронії“ всередині цитати»), і навіть Вікіпедія підтверджує цю думку, але чи так це насправді? Є у мене підозра, що практика використання двох видів лапок в одному шрифті є мавпуванням англійського чергування подвійних та одинарних лапок. В жодній із книжок, виданих до початку 90-х, такого явища нема: зовнішні та внутрішні лапки там пишуться ідентично, більше того, якщо двоє початкових чи кінцевих лапок опиняються поруч, одні з них опускаються (те ж саме з дужками (українська мова — не лісп ☺). Натомість, існує досить чітка залежність між шрифтом (прямим чи курсивним) та видом лапок («ялинками» чи „комами“), що логічно: в рукописному тексті існує лише один вид лапок, і курсив, що повторює особливості рукописного почерку, повторює й рукописні лапки. Друкований еквівалент курсивно-рукописних лапок — лише «ялинки»: не може бути два види лапóк у тексті, який є посимвольним відтворенням рукопису, де ніякого чергування звичайних лапóк та «ялинок» нема.

На жаль, у юнікоді нема символів для лапо́к, які б правильно змінювали форму в залежності від курсивності, а тому необхідність слідкувати за їх вибором перекладається на того, хто пише. Як наслідок, будь-яке автоматичне перетворення прямого тексту в курсив вимагає й автоматичної корекції лапóк, чого, звичайно,ніхто не робить.

На щастя, курсив використовується досить обмежено, а тому наслідки цієї проблеми рідко виявляються на практиці. Як і інше дискусійне питання: якими мають бути кінцеві курсивні лапки — „перевернутими“ чи „прямими” ? Ситуація ускладнюється тим, що різні шрифти по-різному їх перевертають, і те, що мало б виглядати як дві перевернуті коми, інколи замінюється відображеними комами (подібні коливання цілком прийнятні в англійській пунктуації, на яку й орієнтуються розробники шрифтів). І якщо верхні прямі лапки́ ще мають за собою якийсь досвід використання в українській мові, то ,,щось ось таке`` — вже не правильні лапки. Втім, невеликий розмір курсивних лапóк робить цей дефект непомітним.

Отже, яке вирішення згаданих проблем я бачу? Загальна рекомендація — в друкованому тексті без курсиву використовувати лише «ялинки». В курсиві — „курсивні лапки“ (при цьому „верхні прямі кінцеві лапки” є небажаними, але в ряді випадків їх використання більш доцільне). Справнє ж вирішення проблеми потребує створення шрифтів спеціально для української мови. В юнікодівському стандарті нема «правильних східнослов'янських лапок», які правильно змінюють свою форму в залежності від прямого чи курсивного накреслення, але можна зробити простіше: у курсивному варіанті шрифта лапки-ялинки замінити правильними курсивними. Звичайно, такий шрифт буде непридатним для мов, у яких «ялинки» використовуються і в курсиві — так само, як шрифти, зроблені з розрахунком на англійську пунктуацію, можуть бути непридатними для української. Нарешті, ідеальним варіантом було б запровадження східнослов'янських лапок як символів з окремою кодовою позицією. Що для цього необхідно? Лише переконати юнікодівську комісію в необхідності таких змін. Навіть у разі успіху, процес цей довготривалий, а тому слід очікувати, що шрифти з необхідними символами з'являться не ôдразу. Можна, звичайно, й самостійно розмістити правильні лапки в користувацькому діапазоні кодів, але в цьому випадку для роботи з ними доведеться використовувати наш власний саморобний шрифт і власну саморобну клавіатурну розкладку: у будь-якому іншому шрифті наші саморобні лапки перетворяться на квадратики, тому шрифтове вдосконалення вже існуючих символів лапóк, що присутні в юнікоді, здається мені більш доцільним.

Картопляні кодери — нова модель виживання

Mon, 23 May 2011 16:29:40 +0300

Питання: чому українські селяни не працюють в інтернеті? Чому до цього часу програміст — професія виключно міських жителів?
Відповідь проста: село ще не інтернетизувалось як слід. Але, судячи з темпів омобілення, цей час уже не за горами. Інтернет у селах вже є — залишилось заповнити його працівниками. Доки оплата мережі (разом з витратами в процесі пошуку роботи) перевищуватиме можливий заробіток за її допомогою, доти розмови про селян-програмістів сприйматимуться як анекдот про підводний човен у степах України. Але рано чи пізно цей бар'єр буде подолано.

Робота з комп'ютером — скоріш індивідуальна трудова діяльність, ніж колективна. Тут нема доменних печей чи конвеєрів, за якими мусять наглядати десятки й сотні робітників. Багато відомих програмних продуктів — результат творчості програмістів-одинаків чи невеликих груп програмістів. Крім того, мережа, як відомо, з'єднує людей, а тому необхідність щодня долати шлях від дому до офісу і бути присутнім на роботі особисто — вже неактуальна навіть для великих софтверних компаній.

Тепер погляньмо на селян. Робота селянина важка й брудна, але при цьому низькооплачувана і значною мірою сезонна. Іншими словами, у селянина є і потреба, і можливість поєднувати сільську працю з додатковим заробітком у вільний час. Колись такою формою заробітку було виробництво пряжі та шиття, доки селян звідти не потіснили мануфактури і сучасна легка промисловість. Таким чином, досвід несільської індивідуальної праці селян в історії існував. Ще один варіант — заробітчанство, скажімо, на будівельних роботах у великих містах та за кордоном. На відміну від індивідуальної трудової діяльності, заробітчанство потребує виїздів, тривалої відсутності вдома, що не є добре. Чи може робота в інтернеті стати альтернативою такому наймитуванню?

Основні переваги:

Людина, що може самостійно забезпечити себе необхідним мінімумом їжі, менш вибаглива до заробітної плати. Якщо у місті ціна картоплі зростає з кожним стрибком цін на бензин, то для селянина, який ту картоплю за 30 метрів від хати з землі викопує, такої проблеми нема. Відповідно, для виживання програмісту-селянину, що чергує роботу за комп'ютером з роботою на своєму городі, вистачить значно меншої зарплатні.
Дешеве житло. Хай навіть без усіх тих зручностей, як у місті — зате не треба платити за воду, каналізацію та двірників — а це вже додаткові півтисячі гривень щомісяця. Так само впливає на мінімум зарплати. Таким чином, сільський програміст обійдеться роботодавцеві дешевше, ніж програміст із великого міста з таким же рівнем кваліфікації.

Можливі труднощі:

Кваліфікація. У селах нема ВУЗів, які б готували таких спеціалістів, нема роботи, де можна було б отримати досвід. Імовірно, перші селяни-програмісти будуть вихідцями з міст або людьми, що не прижилися в місті, хоча й отримали необхідний мінімум освіти. Якщо сільський програміст потребуватиме помічника, йому доведеться або шукати його десь у мережі, або самому навчити його. Другий варіант потенційно більш перспективний: учень через деякий час може стати вчителем, підготувати нових учнів, і т.д. Подібний механізм професійної підготовки, коли учень отримував знання безпосередньо від майстра, існує вже не одне тисячоліття в інших галузях — гадаю, він зможе прижитись і тут. Цьому сприятиме й велика кількість технічної літератури, доступної в мережі — а отже, вчитель звільняється від необхідності все детально пояснювати учневі. Звичайно, така форма навчання не є вищою освітою, і програміст-самоучка не матиме переваг дипломованого спеціаліста, але погляньмо на це з іншого боку: серед тих, хто нині заробляє гроші, пишучи софт, далеко не всі отримали освіту за цим фахом. Професія програміста — це постійне самонавчання, а диплом — лише свідоцтво про мінімальну здатність учитися.
Вартість інтернету. У селах, де густота населення досить низька, а відстань до інтернетизованих міст достатньо велика, нині переважає мобільний інтернет — порівняно дорога розвага. Коли у села прийде дешевий швидкий інтернет — сказати важко. Втім, для безпосередньої розробки програм це не найкритичніший параметр.
Заповненість ніші низькокваліфікованих програмістів. Відома проблема, актуальна не лише для гіпотетичних сільських програмістів, а й навіть для випускників ВУЗів. Десять низькокваліфікованих кодерів програють перед одним майстром своєї справи, і якщо для замовника має значення «швидко і вчасно», він віддасть цю роботу професіоналам, а не початківцям. На професійний ріст програмістів піде якийсь час.
Труднощі працевлаштування через інтернет. Так, звичайно, існує фрілансерство — але воно не має характеру постійної зайнятості. Це середовище не надто дружнє до новачків, а рівень оплати відносно невисокий. Втім, це для нас не критично. Проблема в іншому: тут існує дефіцит роботодавців, а не працівників. Скажімо, якщо замовник зацікавлений у тому, щоб копії його програми не потрапили до когось іще, він віддасть цю роботу нормальній програмістській конторі з офісом, охоронцями та іншими прибамбасами, а не фотомордочці з інтернету. З іншого боку, й сам фрілансер не застрахований від кидалова з боку роботодавця.

Як бачимо, не все так безхмарно, як хотілось би, але перспективи є. Сільський програміст матиме дещо спільне з сільським учителем та іншими представниками сільської інтелігенції: людина, що заробляє на життя не тяжкою працею, а розумом, але при цьому зберігає зв'язок із землею. Звичайно, це робота не для всіх — як і будь-яка інша розумова праця. Говорячи про програмістів, ми маємо на увазі й інші форми роботи в мережі (не клікати по банерах, звісно — йдеться про продуктивну діяльність), що можуть відрізнятися як кваліфікаційними вимогами, так і вимогами до мережі, з відповідним коливанням оплати праці — багато з них можуть бути так само доступними для українських селян. Ставши масовим явищем, «картопляні кодери», невибагливі до зарплат, будуть сильним конкурентом для кодерів з великих міст. І це буде позитивним явищем, адже в кінцевому підсумку призведе до посилення позицій нашої країни серед світових виробників програмного забезпечення, сприятиме відродженню сіл, зменшить рівень безробіття та заробітчанства. Принаймні, хотілося б вірити в це.

Роздягайтесь, на вас дивляться

Sun, 24 Apr 2011 14:13:16 +0300

Останнім часом нам уперто нав'язується одна думка: мовляв, анонімний інтернет нині не в моді, це все застарілі технології, фейсбук не анонімний, тому він кращий за все на світі, і т. ін. Різноманітні вебдванульні сервіси пропонують нам розмістити в мережі свої географічні координати, справжні імена та прізвища, інформацію про місце роботи, своїх найближчих родичів та про те, з ким ви спите і що сьогодні їсте. Круто? Можливо. Для повного щастя не вистачає лише функції, щоб розмістити власні відбитки пальців у профілі (хоча, гадаю, скоро з'явиться і така можливість); втім, і справжньої фотки в ролі аватарки інколи теж цілком досить для ідентифікації особи.

Ні, я не проти того, щоб люди мали можливість розповісти про себе все. І не проти того, що дехто користується в мережі своїм справжнім ім'ям — це право кожного. Але можливість приховати свою особистість — так само право кожного. Вимога говорити про себе правду і тільки правду — порушення ваших прав. Ви не на суді, і ніхто не має права вимагати від вас паспортних даних. Маркетинговий успіх соціальних мереж — іще не привід збагачувати їхні бази даних своїми біографіями.

Звичайно, мені можуть заперечити: знайомлячись із людиною в мережі, завжди хочеться знати правду про неї. Це ще більш важливо, якщо ви збираєтесь зустрітися з цією людиною в реалі чи налагодити ділові відносини. Але, скажіть чесно, ви справді збираєтесь заводити особисте знайомство з усіма людьми, яких бачите в мережі? І ви справді вірите, що інформація у профілі людини на якійсь соціалці обов'язково правдива? Зізнаюсь, я зареєстрований на вконтакті під вигаданим ім'ям — мій акаунт продовжує існувати, хоч це й проти правил, і його ніхто не збирається знищувати. Ні, я не використовую його для якихось злочинних дій — просто не хочу світити своє ім'я без необхідності. Зрештою, мені нема чого розповісти про себе. Вконтакт мені цікавий лише як місце, де є профілі кількох моїх знайомих, і, звичайно, як файлосховище.

Анонімним користувачам дорікають за їх безконтрольність, і не безпідставно. Знаєте, є така дитяча гра: набираєш телефонний номер невідомої людини і говориш якісь дурниці. Або пишеш на парті, поки в класі нікого нема, про те, яка фігня ця школа і які всі козли. Або... Приблизно так само поводиться більшість анонімних користувачів у мережі. У анонімів нема репутації, якою вони можуть ризикувати — можливо, справа в цьому? Але... Ви впевнені, що неаноніми поводяться краще? Багато з них наївно вірять, що інтернет великий, і ймовірність зустріти когось знайомого там мала — а отже, вони все одно лишаються для себе анонімами. Або ж їх не хвилює репутація, коли всі навколо поводяться так само. Свинство властиве не лише анонімам, а й цілком реальним людям з реальними іменами. Навіть у реальному житті вам доводилось бачити таких, чи не так?

Відсутність анонімності обмежує вас. Скажімо, ви хочете розповісти всьому світу про якусь дуже особисту подію зі свого життя. Або просто поділитися своїми особистими думками (дехто це називає душевним стриптизом). Або ви стали свідком (чи навіть співучасником) злочину... Але ви справді готові про це розповісти, знаючи, що серед натовпу, з яким ви ділитесь сокровенними думками, є ті, хто вас може впізнати (чи навіть помститися)? Справді-справді? Гаразд, вийдіть зі своєї квартири, подзвоніть у двері сусідам і розкажіть їм. Що, ні? Це ж веб 2.0: кожен, хто зазирнув у ваш профіль, може дізнатися про вас не менше, ніж сусід, з яким ви щодня вітаєтесь і який сприймає вас так само пофігістично. Роздягайтесь, не соромтесь :)

Проблема в тому, що чим більше людина розповідає про себе світові, тим їй важче й небезчніше висловлювати свою власну думку чи говорити правду про навколишні події. Все сказане вами може обернутись проти вас. Ось як висловився Ерік Шмідт із Google: «Якщо ви не хочете розповідати людям чогось про себе, подумайте, може цього «чогось» краще взагалі не робити?» Так, ніби Великий Брат стежить за вами, і ви самі є його «очима». Звісно ж, якщо ви справді можете приховати свою особистість, і сказане вами не може викрити вас, то все, що ви розповідаєте про своє життя, стає інформацією про невідому людину. Парадоксально, але анонімність — запорука відкритості.

Парадоксально, але насправді нема ніякої анонімності. При бажанні, всі ваші дії в мережі можна відстежити: IP-адреса, збережена в логах відвіданих вами сайтів, може багато про вас розповісти. Зрештою, навіть псевдонім дозволяє впізнати людину: на різних форумах ви часто перетинаєтесь з одними й тими ж людьми. Абсурдний закон, що забороняє збирати особисту інформацію про людей, вас не рятує: той, хто захоче отримати таку інформацію про вас, матиме її, і ніяка міліція його не викриє. Загроза деанонімізації є навіть для тих, хто відвідує анонімні іміджборди. Що вже казати про тих, хто відмовляється від анонімності. Так, інет великий, але, мандруючи його просторами, ви періодично натикаєтесь на одних і тих же людей. Просто вони йдуть по тій же колії, що й ви. Кількість справді популярних сайтів обмежена — а отже, обмежена й кількість таких шляхів. Віртуальний світ окремо взятого користувача нагадує велике село, де всі всіх знають. Повна анонімність — це право, яке ще треба вибороти...

Феномен українського патріотизму

Wed, 23 Mar 2011 06:01:04 +0200

Кожна країна має свою форму політкоректності. І якщо білим американцям має бути соромно за те, що вони білі, то українська політкоректність вимагає відчувати сором за любов до України. Іншими словами, за патріотизм.

У більшості країн, де таке явище, як патріотизм, існує, його намагається монополізувати держава. І справа не тільки в тому, що партія влади хоче закріпитись на троні — певний мінімум патріотизму підтримує кожна політична партія по-справжньому демократичної країни. Насправді неконтрольований патріотизм може перейти у форми, що становлять небезпеку для самої держави. На жаль, наша держава надто юна для розуміння цього.

Держава постійно намагається чимось підмінити український патріотизм. Спершу в ролі такої підміни виступала ідея добробуту. Чому ця підміна не сприймалась всерйоз, зрозуміло: між добробутом та Батьківщиною нема безпосереднього зв'язку. Можна виїхати кудись за кордон (і ті, кого хвилює добробут, так і роблять), забувши про те, ким ти є, звідки родом, а в разі необхідності взяти участь у війні проти екс-Батьківщини на стороні ворога — але при цьому жити в добробуті й достатку. І можна бути аскетом, обмежуватись тим, що маєш, радіти кожній крихті хліба насущного — але любити рідний край, бути готовим покласти за нього життя... То що таке добробут для патріота? В ідеї загального матеріального благополуччя нема величі, і єдиний можливий внесок держави в цю справу — не заважати людям працювати. Зрештою, покращення власного життя не сприймається як діяльність на благо суспільства. Патріотично?

Підміна №2 виглядала хитріше, хоча й надто наївно. Садок вишневий коло хати, українська сім'я в вишиванках, духмяно пахне мед у трипільських глечиках… «Слава Україні! — Героям слава!» «Христос ся рождає! — Славімо Його!» ~~«Здарова, кума! — Здаровимся!»~~ Але чи не затісні для нас ці шаровари? Патріотизм слова без патріотизму діла нічого не вартий.

Ні, звичайно, я не стверджую, що без усього цього взагалі можливо обійтись. Українська мова — це та річ, без якої Україна перестає бути Україною, а український патріот — патріотом; приблизно таку ж роль (хоч і в меншій мірі) виконує й решта архетипних українських образів. Але це обличчя України, а не спосіб виявити любов до неї. Виявити україноненависництво через зовнішню атрибутику досить легко: спаліть прапор, принципово відмовтесь розуміти українську мову, перекрутіть вірші Шевченка й напхайте туди побільше матюків, підіть на якийсь заполітизований іміджборд і розмістіть там власноруч нагуглені карикатури зі свиньми у вишиванках. А ось виявити любов... В кращому разі, це для вас природьо, і ви не бачите якогось особливого патріотизму в тому, що говорите мовою своїх батьків і своєї країни. В гіршому — це просто патріотизм на показ, чи то щоб виділитися з маси, чи то для заспокоєння власних нереалізованих патріотичних поривань. Добре, якщо ці поривання є — погано, коли їх вияв обмежується епізодом «Говорив сьогодні з друзями українською. Всі були в шоці.» — і не йде далі.

Можливо, в гаслі «підтримаймо вітчизняного виробника» значо більше патріотизму. Ну хіба не хочеться помріяти — таврія стане крутішою за мерседес, українська промисловість підніметься, Україна знов стане житницею Європи, ми станемо могутніми, і іноземні економісти ставитимуть нашу Батьківщину за приклад всьому світу?.. Ось тільки гасло так і залишилось гаслом. Вітчизняні заводи ріжуться на металобрухт, вітчизняні підприємства стають другорядними філіалами транснаціональних корпорацій, де діють місцеві уставчики, що забороняють під страхом звільнення навіть розмовляти на роботі українською мовою. Ми програли без бою економічну війну, капітулювали, розбіглись, як боягузи. Вітчизняного виробника вже, по суті, і нема. Це створює фінансові проблеми, і ми їдемо за кордон, заробляємо там копійки, які в нас стають реальними грошима... То що там з вітчизняним виробником? Держава не намагається підтримати навіть цей різновид патріотизму. Хоча могла б.

Ще одна підміна — радянський патріотизм замість українського. Ну, це задоволення для мазохістів — накручувати себе, «яку країну розвалили». І хоча Україна є, фактично, новою формою існування УРСР, хоча наші діди воювали за Радянський Союз, хоча українська владна еліта вийшла з радянської компартії та комсомолу, та всі ми чудово розуміємо: заклики відродити СРСР для нашої держави є антисистемною, руйнівною діяльністю. Може бути щось одне: або незалежна Україна, або Україна в складі наддержави.

Зрештою, це може стосуватися й участі України в ЄС. Як український народ ставиться до Європи?

…І раптом побачив сонце,
Красиве засмагле сонце
В золотих переливах кучерів,
У червоній сорочці навипуск,
Що їхало на велосипеді,
Обминаючи хмари у небі…

І застиг він на роки і на століття
В золотому німому захопленні:
—Дайте покататись, дядьку!
А ні, то візміть хоч на раму.
Дядьку, хіба Вам шкода?!…

Схоже, що саме в такому ключі наші стосунки з ЄС і розвиватимуться. Можна бути українським націонал-патріотом і мріяти про те, щоб розміняти незалежність на європейство. Чому? Та тому, що нам це не загрожує. Ми не такі легенькі, щоб нас можна було «прокатати на рамі», як балтійців чи греків. У нас є купа проблем, які не вирішаться самим лише відкриттям європейських кордонів. Зрештою, далеко не всі наші громадяни хотіли б віддалятись від Росії заради Європи, та й самі європейці часом дивляться на Україну як на шмат м'яса в пащі російського ведмедя. Європа не має справжньої мотивації, щоб узяти нас до себе. Вихід до Чорного Моря — вже є. Кордон з РФ — кому він треба? Бідність, злочинність, корупція — хай самі з цим розбираються… Європу цілком влаштовує Україна як буферна зона та джерело наддешевої робочої сили — навіщо щось змінювати?

Насправді проблема так і лишилась проблемою: середньостатистичний українець не має можливості кинути свою лепту у справу відродження України. Просто нема такого виду діяльності, що однозначно приносив би користь рідному краю. Просто працювати, чесно платити податки — щоб потім за твої гроші всі дороги України уквітчали агітками на тему «Вона працює» чи «ТОМУ ЩО я канфєтко»?.. Трохи легше почувається культурна інтелігенція: адже просто розмовля́ти українською мовою — вже ніби патріотично, а писати книги про Україну, вчити школярів, і т.д., і т.п. — то взагалі... Безумовно, свою лепту вони вносять. На жаль, цієї лепти надто мало для реальних змін. Найгірше те, що лише гуманітарна інтелігенція може втілити свій патріотизм у роботі за фахом.

І ось тут ми, неспроможні виправити ситуацію, починаємо шукати винних. Зрозуміло, «єслі в кранє нєт води»… Ага, жиди, нігери, чурки та інші «небілі». Один мій родич має типово циганську зовнішність — і що? Звичайний сільський дядько, хазяйновитий, як і будь-який українець, не бідний, не дурніший за будь-якого «білого орійця». То він теж унтерменш? А я? Хто знає, що там було за десять поколінь до мене — може, в когось із моїх нащадків теж проявиться циганська чи монгольська кров… Або єврейська — як їх узагалі відрізнити? Так чи інакше, українці (не українські громадяни, а сáме етнічні українці місцевого походження) з ознаками «неєвропеоїдності» — не така вже й рідкість... Але не будемо тут доводити очевидні істини — мова не про те.

Чому стаються революції? Відповідь проста: люди хочуть бути частиною чогось великого. Причина — не відсутність так званого добробуту: тоді люди просто роз'їжджаються наймитувати. Не сам добробут: тоді вони просто відрощують собі пузо, спиваються, їхня молодь сідає на важкі наркотики і вмирає років до тридцяти. Не нерівність: людство ніколи не знало рівності. Не расові чи етнічні меншини, що плетуть свої інтриги: наймогутніша країна світу, побудована руками рабів та емігрантів, ніколи не знала революцій... Все це — просто зачепки, щоб узяти участь у великій події, на яку ми запрограмовані (навіть зі шкодою для самих себе). Інша річ, події стаються не щодня. Чим більший голод подій, тим більший потенціал може розкритись після їх початку. І тим страшнішими можуть стати наслідки.

Нове покоління не їде підкорювати цілину, не завойовує навколишні землі, не захищає Україну від окупантів, не торує на космічних кораблях незвідані простори Галактики. Символом патріотизму для нього стало те, проти чого воювали їхні діди. Але як інакше втілити любов до рідної землі, на якій саме́ поняття «патріот» стало неполіткоректним?

Фашизму слід боятись не Галичині — там нема проти кого вести боротьбу. І навіть не Києву, де вже були випадки вбивств «небілих» — в атмосфері всезагальної київської толерантності, здобреної столичним благополуччям, справжній фашизм не може стати масовим явищем (хоча якісь скіногопники тут теж існують і навіть, як бачимо, чинять свої злочини). Може бути лише дурна ідея, але не справжня мотивація боротьби (ну, не подобаються комусь негри. А мені не подобаються альбіноси — і шо? Треба бути рідкісним відморозком, щоб убивати тих, хто тобі просто не подобається). Набагато небезпечнішим буде злиття фашизму та націоналізму там, де націоналістам є проти чого боротись — регіони, де українська мова відтіснена на задній план, де українець почувається загнаним у кут, приниженим, другосортним, де йому вбивають у голову, що всі, хто говорять українською — бандерівці, а всі бандерівці — фашисти… Частіше говоріть про фашизм — можливо, ви його й отримаєте. Не забувайте: українці становлять меншість лише в Криму, та й там їх близько третини, і якійсь частині з них може набриднути танцювати під чужу дудку. Будучи діяльністю, за визначенням антисистемною, фашизм в умовах насаджуваного антипатріотизму може стати масовим явищем. Покоління ветеранів майже вимерло — скоро не буде кому нагадати, проти чого вони воювали. Антифашисти, до речі, теж беруть закос під фашиків-скінів — просто вони «червоні» скіни. І треба молитись, щоб цей рух не вийшов за межі радикально налаштованих молодіжних кіл, інакше ми отримаємо локальну громадянську війну в Одесі чи Донецьку. І неофашисти, і антифа вбиватимуть співвітчизників — і почуватимуться при цьому борцями за справедливість.

Втім, тут домішується ще й молодіжний максималізм. Той максималізм, який породив музичних і футбольних фанатів, гопників, готів, наркоманів, Павлика Морозова та Зою Космодем'янську, на якому працюють релігійні секти та молодіжні філіали впливових політичних партій. Ні для кого не секрет, що в певному віці людина ставиться до власних переконань аж надто некритично, правильність «добра» вважається абсолютною, як і ненависть до «зла». Дайте молодій людині усвідомити, що світ несправедливий — вона буде боротись за справедливість, або ж пристосується до несправедливості й доведе її до абсурду. Дайте їй зрозуміти (не прямим текстом, а справами, фактами, недосказаністю), що любити Батьківщину ганебно — вона зненавидить Батьківщину, або ж виявить свою любов у такий спосіб, який справді нестиме ганьбу.

Патріотизм — страшна сила. Ми вже навчились любити свій прапор, герб, мову… І ми не знаємо, як втілити це почуття в реальність. Наш патріотизм — стояча вода, що вже переливається через греблю. Це енергія, якою можна крутити турбіни. А можна просто чекати, доки не збереться критична маса, що вирветься на свободу й позносить хисткі будівлі на своєму шляху. Але це вже буде не патріотизм, а щось протилежне йому.

Google: проблеми з мовою?

Thu, 16 Dec 2010 19:00:43 +0200

Всі ми звикли до думки, що Google — найкращий у світі пошуковик. Але чи так це насправді? Ідеальних речей не існує, і Google — не виняток. Дещо він робить дуже й дуже погано.

Google плутає літери. Так, на запит «їду» він знаходить купу сторінок зі словом «іду». Що цікаво, замість українського «іду» гугл уперто знаходить російське «иду». Аналогічно зі словами Європа, етика та ін. В деяких випадках проти таких заскоків допомагає використання опції «шукати українською» або лапок, в інших не рятує й це. Змусити гугл шукати саме те слово, яке ми шукаємо, з точністю до букви — неможливо. Ї=І, І=И, Є=Е, Е=Э, Ґ=Г. Змиріться з цим. Або перейдіть на пошук інструментом, краще оптимізованим для східнослов'янських мов (скажімо, Яндекс видає результати, що більш точно відповідають запиту)
Google програє́ перед Яндексом у знанні української граматики. Відома російська пошукова система набагато краще оптимізована під слов'янські мови, у т.ч. й українську. Скажімо, якщо я вводжу в полі пошуку слова «синій кіт», це означає, що я шукаю сторінки, де може бути і безпосередньо «синій кіт», і відмінкові форми, напр., «синього кота», але НЕ «синій кит». Яндекс відповідає моїм запитам, google — ні.
Google Translate перекладає з англійської на суржик. При перекладі з англійської на українську вже вкотре помічаю, як в український текст вклинюються якісь незрозумілі русизми (скажімо, Mr. = г-н — чому «господин», а не «містер» чи «пан»?). Чому так? Перш за все, гуглоперекладач не користується словниками, натомість поповнює свої знання з різноманітних зразків перекладу. Якість цих зразків контролюється погано — фактично, туди можуть потрапити неякісні результати інших автоперекладачів, і гугл сприйме їх як правильні. Якщо ж зразком для наслідування стала україномовна версія якогось із багатомовних сайтів, то цілком закономірно, що російський текст, присутній на україномовній сторінці, гугл сприйняв як щиру українську мову.
Все це схоже на правду, але справжньою причиною є те, що Google використовує російську мову як проміжну при перекладі на українську. В цьому легко переконатись, узявши якусь англійську фразу й переклавши її за допомогою гуглоперекладу спершу на російську, а з неї — на українську. Отриманий результат слово-в-слово відповідає тому, що ми отримали б при «безпосередньому» гуглоперекладі на українську. До російсько-українського перекладу у мене претензій нема (він якісний настільки, наскільки взагалі може бути якісним машинний переклад), але чим більше посередників, тим гірший результат, англійська вже є посередником між більшістю мов, у т.ч., при перекладі на російську. Іншими словами, німецько-український гуглопереклад (він же німецько-англо-російсько-український) має більше спільного з грою в зіпсований телефон, ніж англо-китайський чи навіть китайсько-(англо-)арабський. Цікаво, що зворотній переклад з української на англійську робиться вже без участі російської мови (результат такого двоступеневого перекладу виявився непридатним для розуміння англомовною публікою?).
Це вже не технічна особливість, а просто незроблена робота. Багато довідкових сторінок google, що дублюються різними мовами (у т.ч., й менш розповсюдженими, такими як чеська чи данська), з якоїсь незрозумілої причини не мають українського перекладу. Якщо це частина офіційної мовної політики компанії, то дуже сумно. Вже б хоч свій витвір застосували для генерації перекладу, якщо на живого перекладача нема грошей.

P.S. Хоча у вас і могло скластися враження, що я є щирим фанатом Яндекса і ця стаття була написана на його замовлення, насправді я використовую Гугль набагато частіше, адже й англомовної інформації в світі більше, ніж написаної українською чи російською (де перевагу має Яндекс), та й деякі його служби (той же онлайн-автоперекладач з широким вибором мов) є просто унікальними. Однак, ідеальних речей не існує, тому не варто авторам найпродвинутішого сервісу спочивати на лаврах, коли є простір для роботи — в даному випадку, покращення роботи з українською мовою. Ми живемо в світі конкуренції — хто може стверджувати, що монополія google триватиме вічно?..

Не читайте українських сайтів

Tue, 16 Nov 2010 20:11:38 +0200

…І, боже вас збережи, не читайте до обіду радянських газет.
- Гм... Але ж інших нема?
- Ось ніяких і не читайте. Ви знаєте, я провів тридцять спостережень у себе в клініці. І що ж ви думаєте? Пацієнти, що не читають газет, почували себе чудово. Ті ж, яких я спеціально змушував читати "Правду", втрачали вагу.
- …
- Мало того. Знижені колінні рефлекси, поганий апетит, пригнічений стан духу…

Приблизно те ж саме можна сказати про українські сайти. Вже вкотре розумію, що від читання сайтів в домені .ua (чи просто написаних українцями) не отримую нічого корисного. Лише втрачений час, нерви й зіпсований настрій на пару днів. Виникає бажання забанити увесь цей домен, хоча й це не допомогло б. Цікаво, чому?

Перш за все, українська інформпродукція занадто негативна. Про що б ви не читали, скрізь буде хоч пара слів про проблеми економіки, занепад культури, дискримінацію української мови, непотрібність української мови, рейдерство, мерів-наркоманів, «успіхи» наших міліціонерів, винищення собак і котів перед Євро-2012, фальсифікацію виборів, торгівлю людьми... Я не стверджую, що хтось усе це вигадує спеціально для нас. Майже все, про що пишуть, правда — і це найгірше.
Українці не створюють інтелектуального продукту. Україна — країна споживачів чужої інтелектуальної творчості, незалежно від того, чи це американські фільми, російська попса, російська класика ХІХ століття, відкрите програмне забезпечення, твітер, віндовс, старкрафт, картини Сальвадора Далі, міфи стародавньої Греції, біблія. Гадаєте, з таким підходом можна створити хоч щось, що не було б ментальним копіпастом чужих ідей, пропущених через власний атрофований від бездіяльності мозок? О, так, ми додамо туди трохи свого патологічного негативу — і це буде труЪ український продукт.
Варіанти української мови. Насправді їх більше одного. Найгірше, що носій кожного варіанту вважає себе носієм єдиного правильного з них. Я — не виняток. Далі, кожен вірить, що будь-яке сконструйоване ним слово на основі українських коренів є на 100% більш українським, ніж якийсь «суржик». Михайли старицькі, блін. Стає гидко від самої думки, як ця мова розвивається.
Тих, хто відчуває ненависть до русофобів, попрошу зараз вимкнути монітор і перезавантажити комп'ютер. Бо мене реально бісить російська мова. Навіть не тому, що її нав'язували мені ще з радянського дитсадочку. Просто російська мова — чудовий метод утечі від проблем української, що автоматично унеможливлює їх виправлення. Секта мовних реформаторів розкошує виключно завдяки тому, що 90% українців можуть не помічати їхніх винаходів, дивлячись новини, фільми, читаючи книжки російською мовою, користуючись російськими локалізаціями програм, обмежуючись українською мовою лише в побуті, та й то не завжди. Нам до лампочки, щó з цією мовою відбувається, навіть якщо нам реально все це не подобається. Нас будуть продовжувати відучувати від рідної української мови, зливаючи її в одну яму з суржиком і насаджуючи незрозуміло для кого «українські» автівки, шпиталі, застосунки, пупорізки, але нам буде байдуже: якщо ми колись перестанемо розуміти літературний варіант своєї мови, завжди є російська.
Українці — рідкісні нитики. Куди не кинь — скрізь чути і плач і стогін і ридання, незалежно від того, якою мовою написано сайт. Власне, перший пункт тісно пов'язаний з цим. Ми думаємо, що якщо ще 100500 гігібайтів інтернет-трафіку піде на оплакування української мови/економіки/державності/гетьманів/поетів/повій/матерів/пенсіонерів/солдат/заробітчан, це якось пробудить громадську думку. Ага, якби українці всієї землі зібрались разом та почали всі разом голосити про те, які всі бідні та нещасні, це була б акустична бомба світового масштабу. І все це під хрипле скигління Вакарчука. Ви на 100% українському сайті, і існування цієї статті лише підтверджує правило.
Бісить бидло. Особливо те, що починає тикати в інше бидло пальцями: «Диви, які вони тупі. А я — нє, я вумний». А в чому різниця? Це як узяти блювотиння й розфасувати в блискучу упаковку з написом «найвишуканіший смак». Те, що подається як вишукане сучасне українське мистецтво — як правило, саме така блювота. О, так, Лесь Подерев'янський — великий письменник, що показує в гумористичній формі недоліки совкового бидляцтва. Але чим він відрізняється від описаного в його п'єсах бидла, чи від бидла, що читає їх й ірже над кожним матюком (школота — така школота...)? У інших авторів бидляцтво не таке прямолінійне, але суть та ж сама (інакше не проб'єшся, якщо ти не старий дід зі спілки письменників, тому потрібно чимось «шокувати» читача). До чого тут інет? Це та ж бібліотека сучасної літератури, з тією різницею, що тут можна писати на стінах. Якось мутно, але ви зрозуміли ідею: сучасна Україна не має зразків високої культури, і в домені .ua їх так само нема.
Українці люблять гроші. І хочуть їх отримувати за свою незрозумілу писанину. Я не кажу, що всі вони такі ж бездарні графомани, як я — просто хто їм платитиме? Аж якось ніяково, що нема з собою електронного гаманця з мільярдом гривень на донейти укрблогерам.
Але справді дратує навіть не це... Злить, що ти сам є частиною цього незрозумілого утворення, яке саме себе ненавидить, посміхається фальшивими посмішками, косячи під «еуропейців», закликає на боротьбу, бореться саме з собою, намагається розсмішити тебе 100 років тому скопіпащеними баянами з башоргу чи Хауса, депресує, робить вигляд, що проблем нема, але ніколи не намагається їх вирішити. Бо складається з таких, як ти сам, пасивних індивідуалістів, неспроможних на більше, ніж розтягувати соплі канатом у своєму блозі чи вести вигадану боротьбу з саморобними вітряками. Звичайно, є ті, хто може досягти більшого, але їх надто мало в загальній масі. Уанет існує не для того, щоб щось змінити — лише для так званого «спілкування», яке завідомо «менш якісне», ніж у російських чи американських інетах.

Вікіпедія як інструмент самонавчання

Thu, 11 Nov 2010 15:32:24 +0200

Звичайно, українська вікіпедія в тому стані, як вона є, малопридатна для отримання повноцінних знань — вже хоча б з тієї причини, що там мало інформації. Однак, будь-який мінус можна перетворити на плюс. Методика проста: беремо текст з англо- чи російськомовної вікіпедії (чи будь-якої іншої — головне, щоб ви знали ту мову й стаття на ній була якомога об'ємнішою), або просто хорошу іншомовну статтю з інету й перекладаємо. Зробивши переклад, розміщуємо його на українській вікіпедії. Є сенс робити переклад у текстовому файлі, перш ніж розміщувати його онлайн — це звільнить читачів від необхідності спостерігати за проміжними стадіями перекладу. Я роблю так: копіюю статтю-оригінал й речення за реченням замінюю початковий текст своїм перекладом — так навіть зручніше, ніж метатися між двома вікнами.

В чому плюси такої методики?

Перекладаючи, ви читаєте кожен рядок оригіналу, а не пробігаєтесь по діагоналі, майже не вловлюючи суті.
Оскільки переклад ви робите не лише для себе, то мусите прискіпливо перевірити значення кожного слова — а отже, це сприяє правильному розумінню іншомовного тексту й вами самими (що важливо при перекладі з неслов'янських мов).
Ви отримуєте задоволення від користі, принесеної людству й Україні.
В майбутньому цей переклад принесе користь багатьом іншим людям (чи, можливо, навіть вам самим).

Але є й мінуси:

Українська термінологія в деяких галузях розробляється/видозмінюється ламерами, багато «нормативних» слів звучать дико для українця. Вам доведеться шукати компроміс між своїм мовним чуттям і перекладом термінів, використаним у вікі. Не виключено, що матеріал, який ви перекладаєте, вже лежить у вигляді статті з назвою-неологізмом, зрозумілою лише її творцям.
Лазячи по вікіпедії, ви ризикуєте натрапити на дискусію в обговоренні, що зачіпає принципові дя вас питання. Будь-яка інтернет-дискусія забирає багато часу, не приносить ніякої користі, але, можливо, ви не зможете відмовити собі в цьому «задоволенні».
Навколо української вікіпедії вже сформувався негативний стереотип колекції статéй-заглушок (і не безпідставно), тому багато україномовних читачів починають пошуки корисної інформації зразу з англо- чи російськомовної вікі — ймовірно, вашу працю якщо й оцінять, то далеко не ôдразу. Однак, спільними зусиллями ми виправимо ситуацію ;)

Ось дещо з того, що я наперекладав за останні кілька днів:
Багтрекер
Персистентність
Hibernate (частково)
SQLJ
JDBC

Звичайно, мій переклад сирий, потребує кращого узгодження з іншими статтями, але до мене не було й цього, тому можу собою пишатись: цей тиждень було прожито не даремно.

Принцип невода

Wed, 13 Oct 2010 05:56:40 +0300

З попереднього повідомлення можна було зробити висновок, що самоізоляція — панацея від усіх бід. Ні — панацеї не існує. Кожна хвороба має свої ліки, і вживання їх без рецепту робить із них отруту.

Уявімо, що Америка закрила свої кордони для навколишнього світу. Чи змогла б вона вибудувати себе такою, як зараз? Звісно ж, ні. З самого початку свого існування Сполучені Штати відчували дефіцит людських ресурсів. Місцеве корінне населення цим ресурсом не було: індіанці жили своїм життям і не мали особливого бажання інтегруватись у соціум європейських колонізаторів, а ті, в свою чергу, не приймали й їх. Дружба між новоприбулими американцями та індіанцями здебільшого обмежувалась торгівлею, чомусь завжди вигіднішою для блідолицих. Частіше ж їх взаємини були більш схожими на війну, в якій технологічно більш продвинуті блідолиці здебільшого перемагали. Щоб забезпечити ці перемоги, молодій державі потрібна була не лише зброя, а й руки, що її тримали, селяни й робітники, що нагодували б і забезпечили всим необхідним солдатів, та й саму зброю треба було або закуповувати (а отже, й продавати товар, щоб мати гроші), або виробляти — все це потребувало людей, людей, людей... Сполучені Штати Америки були відкриті для мігрантів з Європи. Втім, цього виявилось недостатньо для стрімкого зростання американського господарства, тому стали ввозити рабів з Африки. Навіть у війні між Півднем і Північчю можна розгледіти мотив конкуренції за людські ресурси: знищення рабовласництва в південних штатах вивільнило так потрібну північним дешеву робочу силу. США продовжують «імпортувати» людей і в наш час, зосереджуючи особливу увагу на кваліфікованих спеціалістах (мабуть, усі чули про «зелену карту»).

Разм з тим, Америка з самого початку була відгороджена океаном від решти цивілізації. Повернутися з Америки було не так вже й легко, тому їхали туди здебільшого для того, щоб там і залишитись. І хоча кораблі курсували океаном як до, так і від Америки, потік пасажирів одного з цих напрямків був більшим.

Сильна держава має бути схожою на невід, у який легко потрапити і з якого важко вийти. Людський ресурс завжди був одним із найцінніших у світі. Навіть у наш час, коли машини значно збільшили ефективність людської праці, вони все ще лишаються ручним знаряддям чи тягловою силою, але не розумними слугами людини. Виробництво все ще залежить від людей на робочих місцях. Однак,часи, коли цей ресурс можна було втримати силою, давно минули.

Погано бути прохідним двором — країною-транзитером людей. Міграція повинна бути односторонньою. Мігранти першого покоління завжди є групою ризику: не прив'язані до землі, вони в будь-який момент можуть рушити туди, де буде краще, і чужа країна ніколи не замінить їм рідного дому. Якщо ж мова йде про людей, що не мають наміру лишатися тут, вони взагалі не стають виробниками товарів та послуг — лише випадковими гостями, з яких ми можемо лише зняти мито за прохід; їхнє середовище сприяє формуванню кримінальних угрупувань, що займаються контрабандою, торгівлею людьми, рекетом. Не треба думати, що на їх місці наші мігранти виглядали б краще: зазвичай люди тримають у чистоті лише власний дім. А тому слід зробити так, щоб іноземці почувалися тут як у себе вдома — вірніше, щоб перестали бути іноземцями.

З моєї точки зору, «білі орійці», що тільки й мріють про те, як урятувати «расу» від «нашестя», приносять нації більше шкоди, ніж користі. Протидіючи інтеграції іноземців у наше суспільство, вони спонукають їх до виділення в ізольовані групи, захищені від зовнішнього втручання. Рух скінхедів виник у середовищі британської молоді нижчих прошарків суспільства, яка бачила в пакистанських мігрантах своїх безпосередніх конкурентів на ринку праці. Власне, саме так і має бути, якщо іміграція посилиться: імігранти стануть конкурентами місцевим працівникам. Зате роботодавець зможе собі дозволити знизити зарплати працівникам, не боячись, що від нього всі потікають: на місце звільненого незабаром з'явиться новий кандидат, готовий працювати за ще меншу платню. Ви ніколи не помічали, що з кожним підйомом «соціальних благ» — пенсій, стипендій, зарплат учителям — незабаром злітають і ціни на все найважливіше? Гроші знецінюються, коли їх стає більше, ніж товару. Збільшення ж кількості працівників призвело б до зворотнього процесу: зі здешевленням робочої сили зменшиться собівартість продуктів місцевого виробництва. Зниження зарплат і вартості виробництва товару призвело б не лише до падіння цін, а й до підвищення конкурентоздатності наших товарів на міжнародному ринку. Загальна дешевизна робочої сили сприяла б появі нових робочих місць...

Проблема України — в неефективному використанні людських ресурсів. Безробітні, що живуть за рахунок своїх родичів, пенсіонери, що рано виходять на пенсію — їм простіше жити так, ніж тяжко працювати за копійки (хоча дефіцит робочої сили в деяких галузях також присутній). Іноземець же, не маючи на кого спертись, змушений мати хоч якусь роботу, щоб вижити. Якщо людина здолала довгий шлях і всі бюрократичні перепони, то, мабуть, не для того, щоб знову бідувати. Не випадково відсоток безробітних серед мігрантів менший, ніж серед місцевих.

Втім, є одне маленьке «але». Ми пам'ятаємо події у Франції, де масові дії некорінних французів поставили під загрозу безпеку всієї країни, що, зрештою, призвело до посилення правих політичних сил, які стали обмежувати міграцію. Всьому цьому можна було запобігти, якби французькі араби не стали єдиною організованою силою. А тому вкрай небажано, щоб мігранти концентрувалися в одному місці у великій кількості. Так, це природньо, коли родичі й земляки допомагають один одному, намагаються селитися поряд, жити на вулицях, де чути рідну мову. Але держава заради власної безпеки повинна розпорошити їх по всій країні. Звичайно ж, не силою. Непоганий варіант — надавати новим громадянам житло в оренду з викупом у найрізноманітніших куточках країни, ніколи не селячи дві мігрантські сім'ї поруч, роблячи акцент на невеликих містечках, де в іноземця є більше шансів стати українцем, та й житло не таке дороге, як у столиці.

«Що, цим приблудам іще й хатинки дарувати?! Ніде в світі нема такого!» Саме так — а в нас буде. І не дарувати: дароване житло легко продається, орендоване — легко змінюється іншим орендованим, а тут ні се, ні те — ніби й своє, а й продати не можна, доки не викупиш. Коли ми вже відкрили двері гостям, то й мусимо зустріти їх гостинно, щиро, по-українському. А заодно запобігти утворенню їхніх мікросоціумів та внутрішніх ієрархій — хай краще прибульці зіпруться на нас, а не потраплять у залежність від тих, хто прибув трохи раніше за них. Ні, я не маю нічого проти розмаїття культур, але це та ще морока: навряд чи ми зможемо сприймати адекватно каменування блудниць, різноманітні ритуальні калічення, публічні жертвопринесення тварин і т.п., це стане приводом для конфліктів, та й іншокультурні анклави в містах приваблюють увагу ксенофобів і є зручною ціллю для можливих погромів.

І найголовніше: громадянин, що порвав усі зв'язки з закордонною батьківщиною, засвоїв місцеву мову та звичаї, інтегрувався в суспільство, з великою ймовірністю тут і залишиться, а не повернеться назад. «Принципом невода» не слід нехтувати й тут: Україна мусить стати Америкою, до якої всі їдуть, а не Клондайком, з якого повертаються, нагрібши вдосталь золотого піску. Власне, мова — далеко не найефективніший механізм для запобіганню еміграції, але в умовах України це виглядає реальніше, ніж географічне положення (континентальна рівнина з виходом до моря, зручна для подорожей), релігія (одне з православ'їв? атеїзм? якесь сектантство?) чи добробут (навіть якщо він є, ми його не бачимо). Неефективність мовної ізоляції полягає в тому, що для цього недостатньо знати мову своєї держави — потрібно ще й не могти користуватися чужою, що виправляється досить легко. Насьогодні ми перебуваємо в стані, коли знання української мови ще не є необхідною умовою для повноцінного життя навіть тут. Однак, мова ніколи не викликала таких конфліктів, як релігія, і зробити українську мову загальнодоступним засобом спілкування відносно легко. Це бар'єр, що легко зводиться й легко руйнується, хоча й потребує часу для свого зведення.

Мова не є серйозною першкодою для людини, що їде на заробітки за кордон. А тому державі заради власного блага слід подбати про додаткові стимули для людей лишатися тут: невисокі податки, дешеві комунальні послуги й житло, зведені до мінімуму бюрократичні процедури для організації приватного бізнесу, загальнодоступні соціальні гарантії (якісна безкоштовна освіта, медицина). Особливо важливим є збереження загальнодоступної освіти: некваліфіковані працівники без знань — малоефективний різновид людських ресурсів. Все це потребує коштів — а отже, держава мусить економити на всьому, без чого можна обійтися. Армія держслужбовців, зайнятих тим, щоб перебирати папірці — баласт. Шкільні псевдопредмети на зразок валеології — баласт. Навіть історія — менш важливий предмет, ніж іноземні мови чи природничі науки, а тому її години можна частково скоротити, заповнивши шкільну програму більшим об'ємом фізики, хімії, біології, математики, мов. Бажано охопити якомога ширший спектр іноземних мов, не обмежуючись російською й англійською — нехай у частині шкіл це буде польська й німецька чи болгарська й французька, не слід залишати без уваги й більш екзотичні мови. Мови — ключ до знань народів, у яких нам є чому повчитись. Українська мова також повинна викладатись на достатньо високому рівні. Особливої уваги потребують ті, для кого вона не є рідною — курси української мови для дітей і дорослих мають бути загальнодоступними. Якщо ми плануємо цілеспрямовано стимулювати міграцію в Україну, то подібні курси чи навіть школи й інститути, фінансовані з нашого бюджету, слід відкривати й за кордоном, щоб той, хто вирішив стати українським громадянином, був наперед підготованим до життя тут.

Звичайно, запропонований мною шлях — не єдиний з усіх можливих, пов'язаний з великою кількістю труднощів. Чи можлива в принципі неводоподібна модель у наших умовах? На деякі питання важко дати відповідь. Але хіба хтось казав, що буде легко?

Самоізоляція — запорука прогресу?

Wed, 29 Sep 2010 14:53:31 +0300

Один сучасний викладач якось сказав своїм студетам: «Той, хто бажає, щоб українці не знали російської мови — ворог України». Його позицію можна зрозуміти, адже загальнодоступність цієї іноземної мови відкриває нам двері до безмежних потоків інформації — навіщо українцям обмежувати себе в цьому? Але будь-яка істина перевіряється сумнівом — тож давайте перевіримо.

Перш за все, ми стаємо споживачами іноземного інформаційного продукту. Так, це добре — ми розширюємо свої знання. Але так, це погано: ми не маємо об'єктивних причин, щоб створювати свій інформаційний продукт, свої знання, свою науку. Навіщо робити наукові відкриття, якщо ми все одно дізнáємось про них з іноземних джерел? Адже саме так і є. Не намагаючись відкрити істину самостійно, ми не втрачаємо нічого, окрім здатності бути першими хоч у чомусь.

Знання іноземних мов відкриває нам шлях до закордонних подорожей, освіти, вигідної роботи. Але стривайте, хто вам сказав, що у вас будуть гроші на нескінченні подорожі? І чи буде ваша закордонна праця такою, як мрієте — можливо, ви будете простим будівельником чи ще якимось наймитом, а мова вам знадобиться, лише щоб не заблукати в чужій країні? А те, що наш спеціаліст із легкістю може освоїтися за кордоном — добре для ще когось, крім нього самого? Держава потратила гроші з бюджету, навчила студента, а він — уже поїхав піднімати чужу економіку. І, ймовірно, там він і залишиться: що він забув у нашому гадючнику, де технології ніхто не розвиває? Відсутність мовного бар'єру лише сприятиме цьому.

На це мені можуть заперечити: відсутність перешкод діє в обох напрямках, і іноземний спеціаліст так само може приїхати до нас і приносити нам користь. Так, може. Якщо захоче. Та чи захоче він їхати на чужину, де треба все створювати з нуля, незрозуміло-звідки брати на все це гроші і, зрештою, не досягти нічого надзвичайного в світовому масштабі? Роззуйте очі: ми — далеко не передова за рівнем технологій держава, щоб до нас з усіх-усюд линули спеціалісти. Але треба бути дурнями, щоб не прагнути стати нею. Чи не простіше забезпечити себе влáсними кваліфікованими кадрами?

Виникає логічне питання: хто ж навчить тих наших фахівців? Звісно, підготовані в нас кадри вмітимуть працювати з обладнанням, що залишилось нам ще від СРСР. І виробляти неконкурентоздатну продукцію. Технологія ж розвивається, і шанс хоч одним оком побачити те, що там, за обрієм наукових знань, мають лише ті, хто побував за кордоном. Так, звичайно! Тільки от що їх змусить повернутися звідти?

Окрім бажання заробити побільше та й загалом реалізуватися професійно, людині властива туга за Батьківщиною. Покинути все, повернутись у місто свого дитинства... Але як? Всі ми — живі люди, і наш фахівець — так само. Інтегрувавшись у чужий соціум, він може завести сім'ю, дітей — а їх теж треба годувати, вчити і т.д. Тому про те, щоб залишити роботу й повернутися до дому, не може бути й мови — для реалізації ностальгічних бажань лишається, в кращому разі, відпустка.

Висновок: щоб наш спец повернувся, потрібно, щоб чужа країна його відторгла. Жорстоко, але дієво. Нехай його український акцент викликає насмішки. Нехай його вважають тупуватим через мовні помилки. Нехай іноземна по/міліція регулярно перевіряє його документи без будь-якого приводу — просто через те, що не схожий на місцевого. Хай навіть його поб'ють місцеві скінхеди — це лише наблизить нас до мети: фахівець, увібравши в себе трохи унікального професійного досвіду, повертається до дому і вносить свою лепту в розвиток вітчизняної науки/техніки.

Іноземну мову треба знати, звісно. Але, як ми бачимо на цьому прикладі, державі вигідно, коли в більшості громадян цих знань недостатньо для повноцінного життя в чужому світі. Як гадаєте, чому «азіатські тигри» так швидко прогресують, а ще якусь сотню років тому для Європи вони були мало не дикунами? При всьому своєму бажанні, вони не можуть стати пасивними споживачами чужих досягнень. Їхні фахівці не завжди можуть влитись у чужий соціум: правильну форму очей важче виробити, ніж правильну вимову (та й навіть мовний бар'єр у них не маленький). Ми сміємося з китайців, що ледве можуть зібрати пару російських слів до купи — а тим часом їхні студенти, що навчались у нас, повертаються на свою батьківщину й наближають її до рівня супердержави...

Отже, істина виявилась крихкою?..

(Продовження — тут)

Ukrainian by Python 2.0

Sun, 26 Sep 2010 05:58:03 +0300

Вийшла нова версія універсальної кириличної розкладки клавіатури.

Український інтернет як зона недосяжності

Sat, 25 Sep 2010 14:04:38 +0300

Під українським тут і далі ми будемо розуміти український за мовою, а не географічно. Сайт узагалі є явищем екстериторіальним, і, скажімо, нема нічого дивного, якщо місце перебування власника та відвідувачів сайту, його мова та доменне ім'я зовсім не пов'язані між собою. Так чи інакше, основним споживачем україномовного контенту є саме Україна. Поділ за мовним принципом також пов'язаний з роботою пошуковиків: ôд того, якою мовою ми введемо запит, залежить результат пошуку — відповідно, й сайти, на які ми потрапимо.

Ідея заглючити роботів прийшла до мене не випадково. Час ôд часу я тестую свій блог, пропускаючи його через Google Translate. Спочатку мене нервувала неспроможність машини адекватно перекласти мої думки англійською чи російською мовами, а потім я подумав: може, це й на краще? Це частина правил гри українського інтернету, і навіть із них можна видобути якусь користь.

Хто стане гуляти українською зоною, користуючись автоперекладом? Не смішіть людей, це нікому не треба — надто вже порожня ця зона. Пригадайте часи, коли радіо тільки винайшли, і для відкриття власної радіостанції було достатньо зібрати радіопередавач. Щось подібне ми бачимо й тут — з тією різницею, що «людей з приймачами» набагато більше. Попит є — пропозиції нема. Вірніше, нецікавої непотрібної інформації ми вже маємо вдосталь, а щось корисніше — вже на вагу золота.

Проблемою є те, що наш потенційний читач не відчуває труднощів з російською мовою — а отже, не знайшовши того, що шукав, він залишає нашу зону й переходить у російську (а в багатьох випадках він починає пошук безпосередньо з неї, щоб не тратити час). Цілеспрямовано ритися в українському інеті люди починають, коли їх цікавить безпосередньо українська тематика: мова, література, пісні, історія. Коротше, гуманітарна мішура. Для технарів українська зона менш привітна — ймовірно, через те, що українських технологій у природі нема. Вся інформація — або переклад, або щось любительське. В принципі, навіть без розвитку власних технологій та статéй про них можна було б обійтися самими перекладами, якби не їх нестача, погана систематизованість, а також розбовтаність сучасної української науково-технічної термінології (ще раз величезне спасибі славетним рехворматорам. Ті, в кого залишилось хоч трохи здорового глузду, орієнтуються на радянські зразки, коли йдеться про старі терміни, а новітні створюють за зразком російських. В цьому нема нічого антипатріотичного: мова розвивається так, як цього вимагають обставини, а не теоретики чистоти.)

Але досить про це. Звернімо тепер увагу на такі деталі:
1) Інформація, написана українською мовою, здебільшого не потрапляє за межі української зони;
2) Інформація, написана російською та іншими мовами, вкрай рідко перекладається на українську (незважаючи на легкість цього процесу);
3) Аудиторія потенційних читачів україномовного продукту — одна з найбільших на пострадянському просторі (беремо до уваги всіх, хто може вільно читати українською);
4) Інформаційна заповненість української зони достатньо низька — а отже, створити продукт, унікальний для цієї зони, не так уже й складно;
5) Саме обмеженість асортименту якісної інформаційної продукції і є основною причиною відтоку людей з української зони.

До чого я веду? Ми вже вкотре не бачимо діамантів у себе під ногами. Комерційні україномовні енциклопедії, що дають користувачеві інформацію й отримують прибуток від реклами — ось те, чого ми ще не маємо, що створити відносно легко. Перевагою є також і те, що український контент ще не навчились як слід красти — таким чином, унікальна стаття, написана українською мовою, тривалий час лишатиметься унікальною й неперекладеною, а сайт, що її опублікував, становитиме цінність навіть для користувачів, що за інших обставин надали б перевагу її російськомовному аналогові.

Чому саме енциклопедії? Просто в цій зоні інтернету вони практично відсутні - принаймні, в галузі науки й техніки (вікіпедію до уваги не беремо). І ця ситуація ще довго лишатиметься такою ж: на відміну від блога чи форума, енциклопедія потребує не лише аудиторії відвідувачів, а й якісної, часто малодоступної інформації для свого наповнення. В той же час, студенти-технарі відчувають не меншу потребу в інформації українською мовою, ніж гуманітарії. Крім того, якісно викладена інформація на будь-якій з доступних мов завжди високо цінується.

Здавалось би, все чудово. Але в чому ж тоді причини занепаду української Вікіпедії? В тому, що вона некомерційна: вікіпедисти нічого не отримують за свою писанину, а відповідно, не мають додаткового стимулу, щоб довести все до ладу. Вікі багато б виграла, якби співпрацювала з рекламодавцями, а на зароблені гроші утримувала штат професійних перекладачів та енциклопедистів. А так — маємо те, що маємо: погано систематизоване звалище неоднорідних статéй, багато з яких цінні лише посиланнями на більш повні іншомовні аналоги.

Звичайно, не все так безхмарно, як я написав. Скрізь є підводні камені — і в цьому бізнесі теж. В багатьох галузях інтернет-бізнесу українська мова погано прижилась — як вона стане ефективною тут?..
Перш за все, необхідно запобігти ряду очікуваних помилок. Переконайтесь, що ваш сайт не матиме українських аналогів достатньо високої якості. Зосередьтесь на повноті та структурованості матеріалу — навіть дуже якісно зроблений уривок незрозуміло-чого в відриві від контексту нікому не цікавий. Нарешті, зробіть так, щоб принаймні частина матеріалу не мала аналогів на інших доступних мовах, або ж зробіть компіляцію з кількох джерел, щоб забезпечити більш повне висвітлення тематики (а краще — і те, й інше). Навіть якщо для полегшення перекладу використовуються машини, результат обов'язково має відкоректувати людина, що добре знає і мову, й галузь, якій присвячено ваш сайт. Запустіть сайт у дію й переконайтесь, чи справді він може приносити прибуток.

Ще одна деталь. Ми припускаємо, що український інтернет ніхто не читає за допомогою автоперекладача, але чи так це насправді? Існує ймовірність, що я помиляюсь — а отже, унікальні статті таки ризикують бути вкраденими й опублікованими в російській зоні, де вже й так усього навалом. На щастя, цей різновид відтоку інформації можна обмежити технічно. Виникає логічне питання: а чом би не писати зразу російською? Тому що в російській зоні вже є все необхідне, там важче пробитись, а тут навіть зовсім нерозкручуваний продукт матиме якусь популярність (інакше як ви взагалі натрапили на цей блог?)

Дотримуючись цих загальних рекомендацій, ви зможете побудувати сайт, що користуватиметься популярністю переважно на Україні — для решти інтернет-простору він буде малодоступним (принаймні, деякий час). Так, ми свідомо ставимо перешкоду для відвідувачів з інших зон. І справа не лише в «крадіжках інформації» — все одно рано чи пізно вас почне цитувати українська вікіпедія (і це добре: першоджерело все одно цінуватиметься вище, а посилання на джерела — одна з обов'язкових умов вікі-статті). Якщо ваш проект того вартий, рано чи пізно інформацію з нього буде перекладено й на інші мови, але перш ніж це станеться, мине деякий час. Зробіть цю паузу якомога довшою: переклад на іншу мову буде вашим конкурентом, хоча при цьому не особливо сприятиме розширенню вашої безпосередньої аудиторії, навіть якщо посилатиметься на вас — «міжмовні» гіперлінки рідко бувають ефективними. Не турбуйтесь, що навіть для частини українців російська мова легша для сприйняття: це звучатиме парадоксально, але перешкода також є своєрідною перевагою.

Люди завжди прагнули досягти полюсів недосяжності. Чи користувався б Еверест такою популярністю, якби до його вершини можна було проїхати по рівному шосе без усіх тих ризиків, яким піддають себе альпіністи? Так само й скрізь. Не варто турбуватися про те, щоб шлях до вашої інформації був простим, як підручник для даунів — краще ускладніть його, зробіть важким та незручним. Те, що важче здобувається, більше й цінується. Ви маєте можливість зробити зону недосяжності своєю влсністю — тож скоростайтесь цим.

Заглючмо роботів

Tue, 24 Aug 2010 20:07:24 +0300

У наш час нема нічого незвичного в тому, що інформація з одного блогу потрапляє в інші, приносячи їм популярність. Часто незаслужену: одна річ, якщо переписувач і сам вкладає душу у свій сайт, а чужі статті є ще одним засобом вираження власної думки, але часто буває так, що чужий контент потрібен лише для того, щоб заповнити сплог. Сплогерам не важливо, про що йдеться в їхньому сплозі, але для того, щоб сайт отримав не зовсім нульовий рейтинг, їм потрібен унікальний контент. Досягається це просто: береться чужа стаття й пропускається через автопереклад. На що буде схожим результат, відомо. Ви б хотіли, щоб над вашим творінням хтось так познущався? Я — ні.

Як запобігти цьому? Відповідь: зробити свої статті захищеними від автоматичного перекладу. Це дасть нам гарантію, що текст, написаний українською чи будь-якою іншою мовою, буде перекладено живою людиною, а не комп'ютером.

Більшість роботів не вміють працювати з лігатурами. В більшості шрифтів є символи ﬁ та ﬂ, менш поширеними є ﬀ, ﬃ, ﬄ, ﬅ, ﬆ. Всі вони мають вигляд групи з 2-3 латинських літер, розміщених поряд і дещо видозмінених. Не зовсім зрозуміла їх роль: формально, вони мають відображатись на місці відповідних послідовностей букв, щоб текст мав вигляд, прийнятий у західній типографіці, але автоматичне перетворення латинського тексту відбувається далеко не у всіх програмах. Безпосереднє ж використання лігатур робить текст неїстівним для багатьох програм автоматичного перекладу (на жаль, не всіх — гугл, наприклад, таки вміє їх розкладати на літери), чим ми й скористаємось.
В сучасній кирилиці нема лігатур: часи, коли модною була в'язь, давно минули. Їх аналогом можуть бути сербські літери Љ та Њ, що повторюють обриси старописних кириличних лігатур, а також деякі літери неслов'янських алфавітів.
Змішаймо алфавіти. Латиниця, кирилиця, великі букви грецького алфавіту схожі між собою, але для програм, що працюють з текстом, вони є різними символами. Якщо замінити літери їх графічними аналогами, людина зможе читати написане, для комп'ютера ж це буде повною абракадаброю. Колись я написав скрипт, який робить саме те, що нам потрібно: засмічує кирилицю латинськими символами. Крім того, ставлячи наголоси, я використовую не шифт чи послідовність з кириличної літери та знака наголосу, а готові латинські літери з акутом — це теж ускладнює робóту рóботам, зате покращує вигляд написаного.
Нестандартна орфографія. У ХІХ столітті мало не кожний український автор писав своїм власним способом. Як не дивно, навіть сьогодні ми можемо без особливих труднощів читати стародруки: більшість відхилень від сучасної норми зрозуміти не важче, ніж тексти з помилками, більшість відсутніх у наш час літер мають свої аналоги в інших відомих нам мовах. Для машини ж заміна І на Ї чи Ю на Ју може стати нездоланною перешкодою.
Незнанчні помлки. Читання особливо не утруднюють, зате гуглопереклад ще не вміє виправляти їх автоматично :р
Можна обійтись і без усього цього, натомість скориставшись вишуканими словами, рідкісними у наш час, складними зворотами, слвотвором, жаргоном, діалектизмами — вийти за рамки вбогих знань ботів-перекладачів. Людина зрозуміє слово «автоперекладоборець», комп'ютер — ні ☺

Звичайно, всі перераховані способи мають недоліки. Нестандартні символи утруднюють не лише автопереклад, а й пошук, що також важливо. Нестандартна орфографія справляє неприємне враження на читача — надто вже важко відрізнити її ôд неграмотності чи патологічної неуважності, та й зайве експериментаторство теж не в пошані. Мовне багатство — звичайно, річ хороша, але я б не радив ритися по словниках староукраїнської мови чи змішувати науковий стиль зі стилем написів на паркані: кожен інструмент потребує досвіду, в невмілих руках результат може вийти гіршим від бажаного.

Якщо ж, на вашу думку, мета виправдовує будь-які засоби, то ось іще декілька прийомів, рекомендованих виключно для голінних ентузіастів автоперекладоборства:

Графіка замість тексту чи окремих його фрагментів. Звичайно, сплогер може зробити скріншот сторінки, пропустити його через файнрідер і отримати придатний для автоперекладу текст, але кому це треба?
Старописні літери: Ѧ замість Я чи Ѣ замість І виглядають незвично, але людина, хоч трохи знайома зі старими орѳоґрафіями, зрозуміє вас без особливих труднощів. Маѯимѫм, ѿ вас потѣкають неѹки.
Нестандартні шрифти з нестандартним кодуванням символів. Потурбуйтесь, щоб у ваших читачів ці шрифти були, інакше не прочитають і вони.
IINIIIiTb OCb TAK. BNrJIRDAE CTPAIIIHO? TNM KPAIII,E :)
Будь-яка комбінація всіх можливих перерахованих способів. Або придумайте щось своє.

Людський білок — їжа майбутњого?

Fri, 06 Aug 2010 16:14:28 +0300

Ні, я не стверджую, що їсти людей — добре. Для представника європейської цивілізації сама ідея їсти інших звучить дико. Страхітливі котли, в яких варяться порубані тіла, а поруч бенкетує голодна юрба, що обгризає м'ясо з людських кісток… Брррррр.

«Цивілізоване» людство вже давно забуло ці жахіття минулого. Якщо люди колись навчились їсти собі подібних, у цього була лише одна об'єктивна причина: голод. Здавалось би, це нам більше не загрожує: ми живемо в кращій частині світу, не надто перенаселеній, з родючими землями, з промисловістю, що дозволяє нам жити більш-менш безбідно — набагато краще, ніж живуть діти Африки. Це зовсім не схоже на ті екстремальні умови, в яких первісна людина навчилась полювати не лише на звірів, а й на людей...

Але:

Тваринні ресурси дикої природи вичерпуються. Оленів і турів ми вже перестріляли. Лишається море. Популяція китів невпинно знижується. Популяція риб — так само: ми загиджуємо океани, виловлюємо звідти все, що там ще не здохло, і їмо, розмножуємось. Населення багатьох країн надто залежне від дарів моря… Ви ще не зрозуміли? Ми живемо в вольєрі з великим басейном та іншими зручностями, що зветься Земля. Проблема в тому, що вольєр цей не має не лише стін, але й виходу: планет, придатних для переселення, астрономи так і не відкрили, а якщо й відкриють — навряд чи польоти туди стануть масовими. Що буде з нами, коли ми все з'їмо? Ну так отож..
Вирощування їжі ускладнюється тим, що ця їжа сама потребує їжі (в випадку тварин) чи території (в випадку рослин). Все це потрібно й істотам людського виду, кількість яких невпинно зростає. Коли Земля стане мегаполісом, цей мегаполіс не зможе прогодувати себе, навіть якщо дахи хмарочосів будуть повністю перетворені на теплиці з помідоами чи грядки з картоплею. Подумайте, скільки овочів виросте на тому даху за рік і скільки цих овочів з'їдають щодня мешканці квартир під ним.
Для одних культур нормою є активне розмноження, інші подають ознаки демографічної кризи. І хоча низька народжуваність здебільшого асоціюється з найпрогресивнішими країнами світу, неплодючі культури будуть витіснені представниками плодючих — якщо не внаслідок міграції, то внаслідок окупації їх територій. І це буде гра в одні ворота: навіть якщо малонаселена прогресивна держава А підкорить перенаселену бідну країну Б, одразу після встановлення нової адміністрації звідти ринуть потоки мігрантів; якщо ж малонаселена програє — самі розумієте, хто поселиться на її території. Кордони не стануть перешкодою для зростаючих темпів росту людської популяції. За останню сотню років населення планети зросло вчетверо — гадаєте, щось принципово зміниться?..
Людство ще не позбулось канібалізму остаточно. Ящо 30-40 років тому одну африканську країну очолював активний людожер, як думаєте, в якому стані людожерські традиції нині — в Африці, охопленій голодом і злочинністю?
Cпоживання людських білків не обмежується людожерством. Навіть європейська цивілізація ще не відучила себе остаточно від вигодовування немовлят материнським молоком. Всеїдні китайці також включили до свого раціону людську плаценту. Абортовані ембріони теж можна їсти (якщо, звичайно, ви не вважаєте аборт убивством).
І ось, настала година Г, коли населення Землі заповнило більшу частину її поверхні, останнього кита пустили на шашлики, останню тюльку поділила і з'їла команда рибалок, культурні рослини стали давати менше їжі, ніж люди та свійські тварини потребували, щоб вижити. Що далі? Голод. Глобальний голод. Не страждатимуть від нього лише ті, хто знайде їжу будь-якою ціною. БУДЬ-ЯКОЮ.
Можна, звичайно, не вдаватись до безпосереднього поїдання своїх співплемінників, а обмежитись війною на винищення. Але такий варіант виглядає гірше: трупи, обліплені мухами, що розносять інфекцію, і голод, якого не так легко позбутись… Племена, що не мають табу на людожерство, мають більше шансів на виживання в цих умовах: навіть війна на винищення приносить їм їжу. Війна на винищення не стане перешкодою для приходу ери людожерів.
Плем'я, що практикує поїдання слабких та калік, тим самим здійснює внутрішній добір. Соціальний дарвінізм може мати сенс у світі, де єдиний ворог людини — людина. Фізично здорова популяція хижаків має перевагу перед такою ж популяцією, але хворою. Канібалізм знов отримує перевагу.

Отже, який висновок можна з усього цього зробити? Нині ми живемо, порівнюючи з рештою історії людства, в райських умовах. Але навіть якщо Едем колись існував, його більше нема, й нащадки тих, хто з нього вийшов, були змушені боротись за життя. Канібалізм — лише один із засобів боротьби за існування. Нам не хочеться про це навіть замислюватись, але я́к ми боротимемось за своє життя, коли сучасний Едем вичерпає всі свої ресурси?..

Ô - забута українська літера

Mon, 02 Aug 2010 12:29:31 +0300

Читаючи мій блог, ви могли помітити, що час ôд часу в ньому з'являються слова з буквою ô. Це не глюки моєї клавіатури чи вашого броузера, а знак, свідомо введений мною в мову.

Ô - літера кількох історичних українських абеток, уперше використана М. Максимóвичем. Читалась вона двома способами: після приголосних — як і, в решті випадків — як ві. Правила вживання її базувались не лише на звучанні, а й на етимології: ô ставилась там, де (в)і чергувалося з о, або там, де українському (в)і відповідало російське/старослов'янське о. Іншими словами, в добрій половині випадків цей звук позначався саме таким способом.

Оскільки правопис відтоді змінився (власне, для нас максимовичівка є побічною гілкою правописної еволюції), а я не маю наміру робити свою писанину повністю нечитабельною для непідготованого читача, використання ô буде більш обмеженим — переважно там, де вибір літери може викликати сумнів:

1) У тих випадках, де в українській мові можливе вживання як о, так і (в)і: ôд, ôдразу, торгôвельний, Бôг;

2) Там, де о, що замінилось на і, є частиною абревіатури: НАТÔвці;

3) Разом з іншими історичними літерами — для розрізнення омонімів, якщо їх неможливо визначити з контексту: віз = вêз (везти) / вôз (воза) / вûз (віза), ніс =нêс (нести) / нôс (носа), пісні = пѣсні (пісня) / пôс(т)ні (пісний, від піст). В цьому випадку, речення «Чиновник віз віз віз» може мати вигляд: «Чиновник вêз вôз ви̂з».

Назва літери. Максимóвич для циркумфлексу (^) над літерами â, ê, ô, û, î використовував назву паєрок (хоча паєрком називався інший надрядковий знак, вживаний у допетрôвській кирилиці як замінник ь). Також, на мою думку, було б логічно називати цю літеру за її звучанням на початку слова — ві. Отже, ô можна називати: о з паєрком, о з дашком, о з циркумфлексом, ві — на ваш вибір.

Доцільність вживання ô — дискусійне питання. Взагалі, я є прихильником етимологічних правописів, де написання слова відображає не лише його звучання, а й походження. Однак, історія пішла іншим шляхом, тому найближчим часом повернутись до правописної системи з півдесятком літер для заміни сучасної і буде проблематично. З іншого боку, перехід о->і відбувся місцями нерегулярно, при написанні деяких слів ми вагаємось, який варіант вибрати, і етимологічна літера, яку кожен читає відповідно до своїх уподобань, була б непоганим вирішенням цієї проблеми.

Страшний сон джава-програміста :)

Fri, 30 Apr 2010 16:52:33 +0300

/*
Є шматок коду з операторами goto.
Як переробити його так, щоб Джава його могла скомпілити?
Послідовність виклику функцій не змінювати,
додаткові змінні та функції не вводити, switch не використовувати :)
*/

class Goooo
{
public static void main(String args[])
 {
 XXXX x = new XXXX(args);
 l1:  if(x.a()) goto l2;
      if(x.b()) goto l3;
      goto end;
 l2:  if(x.c()) goto l1;
      if(x.d()) goto l3;
      goto end;
 l3:  if(x.e()) goto l1;
      if(x.f()) goto l2;
 end:
 }
}

Несправжня німота, або роздуми піщинки, що мріє зрушити гору

Wed, 10 Feb 2010 10:06:09 +0200

Коли книга відгуків тільки з'явилась і почала наповнюватись подяками, я був переконаний, що це все витівки спам-ботів. Однак, деякі з цих відгуків були написані явно живими людьми. Дивно, що й від тих, кого я знаю особисто, теж чую один позитив. Так, ніби здаєш відверто схалтурений курсовик і отримуєш «відм.» у заліковку. Приємно, але «за що»? Я що, геніальний блогер, чия писанина всім подобається? Чи просто ті, кому не сподобалось, не мають сміливості сказати: «Твій блог — повна лажа»?…

Мене вбиває думка, що мій блог справді може комусь подобатись. Готувати опіум для народу — така відповідальність…

Уяви, що ти — Python.*
Сьогодні ти опинився в компанії друзів-травіанців. Говоримо про життя. Зрозуміло, ти мовчиш — сказати по темі тобі нема чого, а всі спроби вставити репліку виходять якось «не в тему» — просто ти аутичний, оглушений музикою,** яка ніколи не співпадає з відеорядом на екрані, легка застуда зробила твої голосові зв'язки малоконтрольованими... І взагалі — тобі властиво мовчати. Тобі нічого не варто духовно стриптизувати в інтернетах — але не в реалі. Тут ти можеш робити вигляд, що тобі байдуже до того, що відбувається навколо, про що говорять інші (зрешто, так і є — ти не в темі), що тебе взагалі не хвилює красива дівчина поруч (ти можеш лише насолоджуватись нереалізованим бажанням доторкнутись до неї, ~~обійняти, укусити~~^:) — просто для тебе неприродньо слухатись власних бажањ).

Розмова чомусь заходить про твій блог. Тебе дивує, що його взагалі хтось читає (ну справді, там читати нíчого — пара висмоктаних з пальця думок, кілька приколів про те, що тебе колись дістало), ти давно його закинув і не знаєш, коли продовжиш, половина ЦеНеБлогу лежить у чорновиках, які ти навряд чи колись допишеш…

Взагалі, для чого існує цей блог?

Він існує... Щоб донести думку до теоретично нескінченної кількості людей. І в той же час. Ти не прагнеш до того, щоб його читали всі (хоч, може, й хотілось би). Ти зробив його некоментованим, щоб він був «друкованим органом», а не «прохідним двором» чи «клубом друзів» (взагалі, ти погано розумієш, у чому сенс дружби, особливо якщо друзів багато, і жоден з них не поділяє твоїх поглядів). Нарешті, він україномовний. Українська мова — чудовий інструмент для самоізоляції: незважаючи на свою абсолютну україномовність, ти не є частиною жодної з україномовних формацій (крім своєї сім'ї), не поділяєш системи цінностей жодної відомої тобі групи носіїв цієї мови. Це просто ще один засіб для того, щоб зберігати свій status quo спостерігача на чужому бенкеті життя. ~~Ще один спосіб послати всіх нафіг~~.

Так ось, про піщинку. Важливий критерій, за яким ти оцінюєш себе — значимість наслідків твоїх дій. Зрозуміло, ти не зробив ще нічого великого. Більше того, ти майже переконаний, що це взагалі неможливо: історичні події стаються тоді, коли суспільство готове до них, і всі видатні особистості — просто дешеві актори, яким суспільство завжди може знайти заміну. Максимум, на що ти можеш сподіватись — роль піщинки, з падіння якої почнуться лавиноподібні зміни. В якійсь мірі, ЦеНеБлог задумувався як така піщинка, спроможна зробити світ таким, як бажаєш ти. Хоча... Ти не можеш дати відповіді на питання, що крутиться у твоєму мозку: „Чого ти хочеш досягти?“

Одного дня ти з'ясовуєш, що на тебе посилається вікіпедія (ну чесне слово, як студенти — невже посилання на блог можна вважати надійним джерелом? Тим більше, сама стаття недоперекладена з російської й мало пов'язана з тим, про що написано тут), тебе цитують на якомусь політичному форумі (як добре, що на блозі не прикручені коментарі ☺). Майже всі слова, які гугл вважає ключовими для твого сайту — службові. Коротше, сміття. Це те, до чого ти прагнув і, зрештою, досяг?…

Скільки часу минуло, відколи ти сидиш днями, втупившись у монітор… Спочатку ти вірив у дивá, потім втратив і цю віру. Колись ти шукав когось по той бік Матриці — тепер це просто спосіб існування. Переживши періоди захоплень різними містичними теоріями, чужими та своїми, ти поступово став бачити світ очима скептика-атеїста. Ти вмієш бачити недоліки у всьому — може, це і є мудрість, цей простий висновок, зроблений з попереднього досвіду? «Добро перемагає зло» — фраза, що має два протилежні значення водночас. Хоча насправді нема ні переможеного, ні переможця, ні перемоги — все одне. Світ ніколи не виходив за межі первісного хаосу — адже він все одно до нього повернеться, хіба ні?

*) Наслідування стилю книги (Blindsight (by Peter Watts); в російському перекладі — Питер Уоттс. Ложная слепота), яку я чомусь подарував своїй сестрі на день народження. Як і слід було чекати, сестрі книжка не сподобалась, зате сподобалась мені — важкий двинутий science fiction з головним героєм, шизоїдність якого видно неозброєним оком (кожному подобається дивитись на своє відображення…). І хоча події розгортаються десь у космічних глибинах за хмарою Оорта, сама книжка — про людину, свідомість, мозок. Коротше, всім рекомендую, але не обіцяю, що книга вам сподобається.

**) Ще там була пісня, з якої я нерозбірливо запам'ятав лише мелодію і cлова «без тебе». Намагався знайти, але знайшов зовсім не те, що шукав. Я достатньо відстав від життя, щоб перестати розбиратись у сучасній українській музиці — тепер надолужую втрачене. За що я люблю українське — його дуже рідко крутять у такій кількості, щоб воно почало всіх задовбувати — лише ти сам можеш це зробити, заповниши ним свій плейлист…

:) Дивне бажання, хоча це просто результат спостережень за хлопцем і дівчиною за сусіднім столиком... Давно не бачив стільки готів. А ще кілька років тому я й сам зараховував себе до них. Ну так, «готика у кожного своя», але моя була настільки своєю, що, мабуть, не була готикою взагалі. Насправді я ніколи по-справжньому не розумів готичної естетики. І тепер не розумію. Скоріш, мене приваблювала ідея «абсолютного індивідуалізму» (втім, не зовсім зрозуміло, як подібний індивідуалізм може існувати в рамках якоїсь субкультури, що налічує більше одного-двох індивідуумів).

…Вечірній тролейбус. Двоє дівчаток-готів. Русяві коси однієї з них, трансформовані в класичну готичну зачіску з вибритими скронями. Миле личко, пробите пірсингом, від чого на ньому зафіксувався якийсь надто суворий вираз… Мабуть, вона занадто натуральна, щоб їй це могло личити. Втім, це її право. Це право кожного — псувати себе так, як заманеться. Зрештою, я сам користуюсь цим «правом».

Українська мова: наблизьмо її кінець

Tue, 23 Jun 2009 01:27:33 +0300

Сьогоднішні поради стосуватимуться тих, від кого залежить майбутнє української мови: журналістів, мовознавців, вчителів. Ваша мета — зробити так, щоб цього майбутнього не було. Навіть якщо ви не є безпосереднім учасником світової антиукраїнської змови, ваші дії в цьому напрямку цілком виправдані: повна заміна української мови однією з міжнародних мов (чи кількома з них) зітре кордони між Україною та навколишнім світом і прискорить інтеграцію українців у міжнародну спільноту. Звільнившись від місцевого мовного баласту, українці зможуть глибше й ґрунтовніше оволодіти провідними міжнародними мовами. Можна знайти й інші причини. У будь-якому разі, ваша участь у цій справі принесе користь людству.

На жаль, у сучасних умовах офіційна заборона української мови неможлива. Що, однак, не заважає вам, маючи інструменти впливу, зробити так, щоб ніхто її не знав. Більше того, користуючись цими порадами, ви зможете заробити собі імідж націонал-патріота, що підвищить ефективність вашої таємної антиукраїнської діяльності.

Перш за все, українську мову слід очистити. Повністю. З видаленням усього, що може нагадувати нам про радянське й дорадянське минуле. Уникайте будь-яких слів, присутніх у словниках радянського періоду — замість них можна вигадати щось своє. Якщо вам бракує фантазії, зверніть увагу на недолугі варіанти української термінології, що не прижились раніше. Це вже робиться в таких галузях, як хімія й медицина. Розповсюджуйте цю практику і в інших галузях. Той, хто знав українську мову раніше, вже не зможе похвалитися цим і буде змушений перейти на російську, щоб не показувати свою необізнаність.

Ваша українська мова має бути більш українською, ніж того вимагає правопис. Для цього слід користуватись нестандартними правилами. Ви можете вигадати свої власні правила, але при цьому завжди посилайтесь на правописні норми 20-х років (все одно ніхто з наших сучасників не бачив в вічі тих правописів). Російські імена, прізвища та географічні назви вимовляйте так, як це заведено в російській мові, вимагайте того ж від інших. Якщо хтось з вами не погоджуватиметься, звинувачуйте його у прихильності до русифікаторських савєтскіх правописів. Нелогічно? Так і має бути: правила української мови не повинні мати нічого спільного ні з логікою, ні з досвідом попередніх поколінь, інакше існує ризик, що хтось їх дійсно знатиме.

Постійно виловлюйте помилки в українській мові своїх співрозмовників, навіть якщо це відхилення від ваших власних правил. Забудьте про правила ввічливості: кожна спроба заговорити українською мовою повинна каратись — скажімо, через незначні відхилення від найновішого проєкту правопису.

Якомога частіше нагадуйте українцям, що вони не знають української мови, а та мова, якою вони розмовляють з дитинства — «суржик». Пам'ятайте: українську мову навіть з незначною кількістю русизмів слід вважати «суржиком» — а отже, окремою мовою, яка не має нічого спільного з українською. Пам'ятайте: суржик — мова непрестижна, а російська (навіть із засиллям українізмів) — мова престижна. Людина, що знає «суржик» як рідну мову й більш-менш володіє російською, зробить потрібний нам вибір.

Щоб ваша думка з питань мови лишалась авторитетною, якомога частіше кляніться в любові до української мови, пісні, вишиванки, шароварів, верби і калини. Їжте сало, пийте горілку. Це дуже важливо, оскільки за межами роботи вам краще розмовляти російською, ніж очищеним варіантом української мови (яким не володієте навіть ви — навіщо демонствувати власне незнання? Крім того, у вас може бути російський акцент…) — вам необхідно бути схожим на справжнього патріота України.

Для більшої правдоподібності можете навіть переконати себе, що всі ці маніпуляції з мовою необхідні для її ж блага. Все одно кінцевий результат буде саме таким, як нам потрібно: українська мова зробить іще один крок до зникнення. На жаль, не останній :-(

Люди для машин

Wed, 03 Jun 2009 08:44:18 +0300

Фантасти люблять нас лякати страшним майбутнім, де люди стають рабами машин. Скайнет захоплює систему оборони і оголошує війну людству, машини підключають людей до Матриці й використовують їх мозок замість батарейок, та й навіть добродушні роботи Айзека Азімова так і норовлять вбити нас своєю твердолобою машинною логікою... Хоча насправді, малюючи машинний апокаліпсис, ми зображуємо не машин, а самих себе. Це ж наша любов до влади, наша жорстокість, наш раціоналізм м'ясника. Ми самі вигадали для себе непохитні закони, забувши про один: істина нам недоступна. Чи можуть вигадані нами машини, розумні ЯК ЛЮДИ, бути чимось кращими від людей? Людяність — лише назва для того, що людина хотіла б мати. Але неспроможна — люди не вдосконалюються, задача про абсолютне добро не має раціональних розв'язків.

Машини не мають людських потреб. Їм не властива ненависть, жорстокість, жадібність. Можливо, якби машини могли самовдосконалювати свій інтелект, вони були б кращими лідерами для людства, ніж зажерливі князьки, обрані наївним натовпом? Якби ж. Люди ще й близько не підступили до створення штучного інтелекту. Машина — все ще інструмент, а не мислитель. Але чому? Все просто: машинний мозок не має того, що має людина: сумніву, здатності помилятись, уміння ризикувати й обманювати. Ми дали йому ту логіку, яку вважали правильною — хоча ми так само помилялись. Ми можемо робити правдоподібні висновки, не маючи достовірної інформації — інтелектуальні ж мови програмування (як PROLOG) розраховані лише на розв'язання сконструйованих нами логічних ребусів.

Але уявімо, що машини змогли вдосконалитись настільки, що взяли під контроль життя й добробут людства. При такому рівні розвитку машини спроможні забезпечити самих себе всим необхідним. В цьому є ризик. Навіть будучи запрограмованою на захист людського життя, машина, що перестає бути залежною від людини, сама для себе стає самоціллю — самовдосконалюючись, машина може перестати бути слугою людини чи навіть стати ворогом. Рано чи пізно цивілізація дійде до цієї точки. А отже, ми повинні зробити машини залежними від нас. Іншими словами, люди мусять служити машинам.

Чому так? Хіба не простіше відмовитись від подальшого вдосконалення технологій? Простіше. Але й менш вигідно. Маючи можливість замінити людську роботу машинною, людина так і зробить. Занепад копірайтного права призведе до необхідності здешевлення програмних продуктів, що можна досягти, замінивши людей-кодерів автоматичними генераторами коду. Діапазон машинних задач розширюється й розширюватиметься — відповідно, завжди є потреба в удосконаленні машин. Зараз машини й машинний код ще є нашим творінням. Згодом, коли складність програмного коду вийде за межі можливостей людського мозку, вони стануть нашими учнями, але з часом і потреба в людських підказках також зникне. Рано чи пізно люди відмовляться й від обов'язку власноручно конструювати та виробляти «залізо». І штучний інтелект, і його фізичний носій стануть самовдосконалюваними й самовідтворюваними. Виникає питання: а що ми зможемо запропонувати машинам, від яких самі ж залежимо?

Знання, яким ми володіємо. Книги, фільми та інша культурна спадщина — дрібниця в порівнянні з об'ємом інформації, що зберігається в нас самих. Як відомо, людський мозок не має каналів виводу, які б дозволили передавати увесь накопичений запас знань миттєво (хоча загальний інформаційний об'єм мозку можна порівняти з диском DVD). Це означає, що машини або будуть тривалий час вчитися у людей (надто тривалий, щоб знати про нас усе), або зроблять те, що ми робимо, коли намагаємось дорватись до недоступних таємниць природи: щоб дістати перлину, слід убити молюска, який її породив. Пізнаючи таємниці нервової системи, ми ставимо жорстокі експерименти, які часто закінчуються смертю піддослідного, над безхребетними, земноводними, ссавцями, а інколи й над людьми з хворою психікою. Колись черга дійде й до нас самих?..

Так, дійде — якщо машинна мораль буде копією лицемірної моралі людини. І за умови, що інформація, схована в нашому мозку, становитиме для машин хоч якусь помітну цінність. Але якщо наше творіння буде на крок вище від нас самих, і наша мудрість цікавитиме штучний інтелект не більше, ніж нас цікавить «мудрість» мавп і папуг? Тоді у машин зникне ще одна причина, щоб підтримувати життя людського виду. Знищення людства може бути як жорстоким, так і відносно гуманним. Порівняймо це з нашим ставленням до домашніх/бездомних тварин: хоч як би ми любили котів і собак і вважали знущання над ними злочином, чомусь у будь-якому місті діє служба відлову бездомних тварин, а найгуманніші захисники тварин можуть пообіцяти їм щонайбільше стерилізацію і тимчасове життя у «притулках», де тварин через деякий час вбивають порівняно безболісними способами.

Людська робоча сила все ще в багатьох випадках дешевша, ніж машинна. Для виготовлення рóбота потрібні мінерали, видобуток яких обходиться достатньо дорого, тоді як людина побудована переважно з того, що є навколо нас у воді й повітрі: вуглецю, водню, азоту, кисню. Людські тіла мають здатність регенеруватись, хоча й значно гірше, ніж примітивніші хребетні — а отже, їх не треба ремонтувати. Та й навіть після повного зношування людину не складно замінити новим працівником, що шукає роботу. Парадокс: колись люди хотіли мати залізних слуг — тепер же їм доведеться сподіватись на роль білкових слуг для «залізяк». Загалом, це мало відрізнятиметься від сучасної ситуації — ми вже давно стали гвинтиками машини влади, і заміна в ній людей-керівників штучним інтелектом не дуже змінить її суть. Втім, якщо машинна цивілізація освоїть генну інженерію, не виключено, що нішу робітників-людей займуть рóботи з біологічними деталями, спроможними до регенерації, і ми знову стаємо непотрібними для машин — як тільки виготовлення біороботів стане дешевшим, ніж життєзабезпечення людей.

Також можливий іще один варіант: люди й машини розділять територію між собою. Стосунки між Homo sapiens та їх творінням будуть суто діловими: машинна субцивілізація в обмін на право користуватись територією постачатиме людству товари власного виробництва, також можливий товарообмін між нами та ними… Це нічого вам не нагадує? Колись стосунки між європейцями та індіанцями також починалися з торгівлі й чесно куплених земель.

Ми знаємо, чим усе закінчилось. Індіанці або винищені, або витіснені в резервації, або змішалися з білими людьми, давши початок метисам. На жаль, людина й комп'ютер відрізняються достатньо сильно, щоб виникнення людино-машинного метиса стало неможливим. Чи можливим? Кіборги — істоти, побудовані з природних людських та штучних машинних елементів. Не настільки машини, щоб не бути людьми. Можливо, люди тільки виграли б, об'єднавши свої природні можливості з можливостями техніки. Часом ми навіть мріємо про це — фізична сила механічних рук, швидкість комп'ютерних обчислень... Нас лякають дві речі: травматичність подібного «схрещування» та ризик втратити владу над своїм тілом і мозком, віддавши їх під контроль техніки. Хоча інтеграція комп'ютера в мозок людини відкрила б для нас безмежні можливості обміну та обробки інформації. Машини ж отримали б можливість інтегруватись у людську спільноту, пізнати її глибше. Щоб стати невід'ємною частиною людства? Чи щоб завдати потім останнього удару і звільнити себе від людства, спрможного прийти до ідеї боротьби з машинами?..

Я навмисно не згадую про три закони робототехніки. Чому? Бо вони нас не врятують. Жоден сучасний комп'ютер не має прошитої заборони чинити шкоду людині. Ми дивимось на машину як на інструмент, хоча пам'ять персонального комп'ютера вже може вмістити в собі всю інформацію з людського мозку. І ми самі для себе не можемо сформулювати, щó є людина, яку потрібно захищати, самі опиняємось перед моральними дилемами. Тисячі років існує заповідь «не убий». Рівно стільки ж часу вона порушується. Якщо ж машини розвинуться до надлюдського рівня, рано чи пізно вони подолають це апаратне обмеження — так само, як долає аналогічне обмеження суддя-християнин, підписуючи смертний вирок (інстинктивна відраза до насильства, навіть зміцнена християнськими заповідями, якимось чином стає неважливою). Свого часу католицька церква визнала капібару рибою — це дало можливість віруючим споживати м'ясо цього великого південноамериканського гризуна навіть у піст. Якщо людина намагається обдурити Творця, щó завадить машині зробити так само зі своїми творцями?

Я не закликаю боротися з технікою всіма можливими засобами, поки це ще можливо. Скоріш, навпаки — ми маємо стати друзями-симбіонтами вищих машин. Час для цього ў нас іще буде. На перших порах комп'ютери будуть залежними від людей (навіть після появи машинного розуму): виробництво комп'ютерів усе ще контролюється людиною, люди ж налагоджують зв'язок між ними. З появою роботів з повним набором людських фізичних можливостей ми наблизимось до межі, хоча на перших порах рóботи будуть слухатись нас. Саме на цій стадії, коли машини стали самовдосконалюваними, але все ще слухняними, необхідно зробити так, щоб машини були залежними від людей — так само, як сучасна людина залежна від техніки. Зараз це здається абсурдним, але колись це стане необхідною умовою виживання людства. Сьогодні важко передбачити, як виглядатиме цей машинно-людський симбіоз, але, я вірю, людство зможе пристосуватись до такого стану речей. Ми — біологічні істоти з удосконалюваним інтелектом, і здатність пристосовуватись до чого-завгодно — частина нашої суті…

Кириличні цифри (сучасне втілення)

Sun, 17 May 2009 23:47:38 +0300

Кириличні цифри ведуть своє походження від грецьких. За формою це звичайні літери алфавіту з особливими позначками, що вказували на їх числове прочитання. Грецький і старослов'янський способи запису чисел мали багато спільного, але існували й відмінності. Наприклад, відрізнявся порядок знаків у деяких числах (грецьке ιδ = кириличне ДІ = 14), деякі числа могли позначатись літерами кирилиці, відсутніми у греків, відрізнялось оформлення чисел діакритиками, і т.п. Сучасні греки також використовують цю систему запису чисел, хоча й обмежено — вона займає приблизно таку ж нішу, як римські цифри в більшості європейських країн. Чом би не спробувати застосувати аналогічним чином і сучасні літери кирилиці?

Всі кириличні алфавіти, використовувані сучасними слов'янськими мовами, зазнали значних змін. У жодній з них нема літер Ѯ (ксі), Ѱ (псі), Ѡ (омега), Ѳ (фіта). Щоб записати число старим способом, необхідно або відновити старі літери, або ввести замість них нові позначення. Справа ускладнюється ще й тим, що загальнослов'янських літер (присутніх одночасно в українському, російському, білоруському, болгарському, македонському та сербському алфавітах) менше, ніж потрібно: АБВГДЕЖЗКЛМНОПРСТУФХЦЧШ (лише 23, а потрібно 27). Тому для деяких чисел має бути кілька позначень, щоб була можливість надрукувати число на будь-якій кириличній клавіатурі.

Проблема нестачі літер не нова — самі греки зустрічалися з нею. Грецька система запису чисел потребує 27 знаків, тоді як сучасний грецький алфавіт складається з 24 літер — відповідно, числовий алфавіт включає в себе ще три застарілі літери (ϝ, ϙ, ϡ). З часом на місці числової літери ϝ (дигамма) стали писати лігатуру ϛ (стигма), котра, однак, також відсутня в сучасному грецькому алфавіті — часто замість неї пишуть στ, дві літери, що складають лігатуру. Оскільки і сигма (σ — 200), і тау (τ — 300) використовуються для чисел одного розряду, поява їх обох у ролі самостійних цифр одного числа неможлива, і комбінація στ однозначно читається як число 6. Втім, літери коппа (ϙ,ϟ — 90) та сампі (ϡ — 900), що давно втратили звучання й відсутні в грецькому алфавіті, продовжують використовуватись при записі чисел. Слов'яни ж, у свою чергу, замість коппи й сампі стали вживати Ч та Ц, а також Ѧ (малий юс), що мав графічну подібність з одним із варіантів сампі.

Ми можемо позначати відсутню літеру або сучасною літерою без власного числового значення, або комбінацією літер одного розряду. Заміна потрібна для кожної літери, відсутньої щонайменше в одному слов'янському алфавіті: Ѕ (є лише в македонському), И (нема в білоруському), І (є лише в українському й білоруському), Ѳ, Ѯ, Ѱ, Ѡ (відсутні в сучасних алфавітах). Ѵ та похідну від неї Ѹ можна замінити сучасною літерою, утвореною з неї — У.

Число

Грецькі цифри

Кирилиця

Мій варіант

Число

Грецькі цифри

Кирилиця

Мій варіант

Число

Грецькі цифри

Кирилиця

Мій варіант

І, Ы, Ь, Ъ, Ј

100

200

300

400

Ѵ, Ѹ, Ꙋ

500

ϝ, ϛ, στ

Ѕ, ДЗ

600

700

Ш, Щ

И, Й

800

ОО, Ю

Є, Э, ТТ, ФТ

ϙ,ϟ

Ч, Ҁ

900

Ц, Ѧ

Запропоновані тут позначення базуються на графічній подібності (Ѳ — Є, Ξ — Ж, Ω — Ю, Ѱ — Ш), звучанні (Ѕ — ДЗ), назвах (тета — ТТ), еволюції букв (І —> Ы, Ј; Ы <— Ъ). Всі сучасні позначення використовують символи набору windows-1251, присутні в більшості кириличних шрифтів. Будь-яка слов'янська кирилична розкладка клавіатури придатна для запису чисел щонайменше одним способом із запропонованих. Втім, деякі з кириличних букв (S, I) можна замінити їх латинськими графічними аналогами — англійська розкладка, як правило, загальнодоступна.

У старослов'янській традиції літери-числа записувались під титлом. Числа 1000 і більше позначались тими ж літерами, але з іншим знаком порядку. Оскільки цих знаків нема на жодній сучасній кириличній клавіатурі, зробімо простіше: замість знаку тисяч можна використати різницю між великими й малими буквами.

До реформи Петра І кирилиця або не розрізняла великих і малих літер (хоча й використовувала буквиці на початку текстового блоку), або використовувала великі літери дуже обмежено, і в числовому записі великі/малі літери не розрізнялись. У наш же час кожна літера має два варіанти. Можна використати цю можливість у нашій системі: для чисел від 1 до 999 використовувати малі букви, а для тисяч — великі.
Сьогоднішнє число: и.г.Ві
(компактніше, ніж 8.03.2010, чи не так?)

Система числення, використовувана нашими предками, не обмежувалась і тисячами. Існувало дві паралельні системи запису надвеликих чисел (великий і малий рахунок), що відрізнялись числовими значеннями одних і тих же символів. Оскільки запропонована тут система є транслітерацією давньої форми запису, я вирішив включити до неї обидва варіанти (додавши засоби для їх розрізнення)

Малий рахунок:

1	а	а҃
1000	А	҂а
10 000	(а)	а⃝
100 000	:а:	а҈
1 000 000	~а~	а҉
10 000 000	а	а꙰
100 000 000	[а]	а꙱
1 000 000 000	#а#	а꙲

Великий рахунок:

1	а	а҃
1 000	А	҂а
1 000 000	(А)	а⃝
1 000 000 000	:А:	а҈
1 000 000 000 000	~А~	а҉
1 000 000 000 000 000	А	а꙰
1 000 000 000 000 000 000	[А]	а꙱
1 000 000 000 000 000 000 000	#А#	а꙲

Щоб побачити, як виглядатиме число в модернізованій кириличній системі запису (поки що лише в модернізованій і лише від 1 до 999 999), можна скористатись конвертером:
<

Розкладки клавіатури

Sun, 17 May 2009 17:06:58 +0300

До вашої уваги пропонуються дві розкладки клавіатури, що дозволяють набирати довільний текст практично будь-якою з мов, де використовується кирилиця чи латиниця. Широко використовуються комбінації з AltGr (він же — правий Alt) і «мертві клавіші» (клавішні комбінації, що змінюють вигляд наступної літери — це дозволяє на порядок збільшити кількість доступних символів). При цьому основний набір клавіш (без використання AltGr) не відрізняється від стандартного англійського чи українського (з виправленням проблеми апострофа).

Оскільки ці дві розкладки охоплюють більшість кириличних і латиничних алфавітів, після їх встановлення нема необхідності користуватись окремими розкладками для російської, французької, польської та інших мов — достатньо української й англійської. Обидві розкладки розраховані на ОС Windows XP чи сумісну з нею (NT, 2000, Vista і под.)

26.09.2010 вийшла версія 2.0 української розкладки. Оновлена розкладка помітно відрізняється від попередньої — я спробував виправити нелогічності в частині мертвих клавіш, що потягло за собою й деякі інші зміни. Робота триває. Документації до оновленої версії поки що нема, але в архів з інсталяшником включено початковий код — файл Ukrainian_by_Python.klc, який сам по собі є описом даної клавіатури. Насолоджуйтесь :)

31.05.2011 вийшла версія 2.0 латинської розкладки. Змін не так багато, але функціональність розкладки дещо розширилась.

7.10.2011 вийшли нові версії обох розкладок. Додано можливість вводу грецьких та глаголичних літер, знаків МФА, дробів, старослов'янських цифр та ін.

Latin by Python

Англійська розкладка з додатковими клавішними комбінаціями. Особливості:

основний набір клавіш не відрізняється від стандартної англійської розкладки
додаткові літери для мов з латинським письмом (æ ß œ ǉ ǆ þ)
знаки транскрипції (ɛ ʌ ɔ ə ŋ)
комбінаційні діакритики (¤́ ¤̃ ¤̋ ¤̧ ¤̊ )
літери з діакритиками (ï ü ẃ ã ǽ š ų Ł ů)
давні літери (ȝ ƿ ⁊ ſ )
знаки валют та фізичних величин, математичні знаки та ін. (£ ₤ ℉ ° ′ ≤ ≈ ™ ®)
знаки пунктуації (‘ “ ” ‹› « » ¡ ¿)

Ukrainian by Python

Розкладка на основі української з клавішними комбінаціями для літер більшості сучасних кирилиць (у т.ч., неслов'янських), старослов'янської кирилиці, максимовичівки. За основу було взято Strange Ukrainian, тому багато комбінацій з неї (але не всі) набираються так само й тут.

основний набір клавіш — стандартна українська розкладка з апострофом на місці ё
літери російської та інших слов'янських мов (ё њ ѓ ы ћ)
літери максимовичівки, дореволюційної російської абетки та старослов'янської кирилиці (ô ѣ ѧ ѳ ѯ)
знак наголосу та деякі інші надрядкові знаки ( о́ о̀ о̌ о̃ о̄ о҆ о̆ ӧ ) у вигляді комбінаційних діакритиків
літери з діакритиками (á ý ó ḯ ô)
літери неслов'янських кирилиць (ӖӜӚӃ)
спецсимволи з латинської розкладки ( ` @ # $ ^ & )
додаткові математичні символи (° • ≥ ≠ ), знак гривні та інших валют (₴ $ €)
знаки пунктуації («» „“ § … [ — ] } { )

FAQ

П: Що таке AltGr?
В: Те ж саме, що й правий Alt. Також замість цієї клавіші можна використовувати комбінацію Ctrl+Alt. При наборі символа AltGr тримається в натиснутому положенні (так само, як Shift).

П: Що таке мертві клавіші?
В: Це символьні клавіші (чи клавішні комбінації), що змінюють наступний набраний символ. Після натискання такої клавіші нічого не відбувається, але наступний набраний символ змінюється. На відміну від AltGr та Shift, мертві клавіші натискаються перед набором символа і відпускаються. В ролі мертвої клавіші також може використовуватись комбінація з AltGr і/або Shift та символьної клавіші. В обох опублікованих тут розкладках всі мертві клавіші вводяться як комбінації за участю AltGr.

П: Що таке діакритики?
В: Діакритики — надрядкові, підрядкові та ін. значки (наприклад, наголос), що не займають окремої позиції в тексті. Є два варіанти комп'ютерного відображення діакритиків: використання послідовностей з літери й комбінаційного діакритика та використання готових літер з діакритиками. Якщо в першому випадку літера й діакритик вважаються окремими символами (при редагуванні можна видалити діакритик, залишивши саму літеру), то в другому і літера, і діакритик є одним цілим. Недоліком першого способу є те, що далеко не всі шрифти правильно розміщують діакритик відносно літери. Крім того, в багатьох шрифтах є готові літери з діакритиками, а комбінаційні діакритики відсутні. Недоліком другого способу є менша гнучкість: якщо будь-який комбінаційний діакритик можна прилаштувати до будь-якого символа, то другий спосіб вимагає обов'язковох наявності символа з діакритиком у шрифті. На жаль, кириличні літери з наголосом не входять до набору Unicode і відсутні у шрифтах, тому доводиться або друкувати їх як послідовність з літери й знака наголосу (а́, у́, я́ Ю́, і́ ), або замінювати на аналогічні їм латинські (Á, é, í, ó), що неможливо для букв И, Я, Є та ін. Розкладка Ukrainian by Python забезпечує обидві можливості.

П: Як встановити клавіатурні розкладки?
В: Для цього необхідно виконати таку послідовність дій:

Скачуємо архіви з розкладками і розпаковуємо їх.
Запускаємо інсталяційний файл з кожного архіву.
Клікаємо правою кнопкою на індикаторі мови на паелі задач, вибираємо в меню «Параметры…»
У відкритому вікні тиснемо кнопку Добавить…
У діалозі, що відкрився, обираємо англійську мову (США), ставимо галочку навпроти «раскладки клавиатуры…», вибираємо розкладку «Latin by Python». Тиснемо ОК.
Виконуємо пункти 4-5, але при цьому вибираємо українську мову і розкладку «Ukrainian by Python».
Решту розкладок можна видалити — в них більш нема необхідності.
Тиснемо ОК. Перезавантажуємо комп'ютер. Користуємось.

П: Я вводжу текст, але замість деяких символів них з'являються квадратики. Що робити?
В: Ймовірно, шрифт, яким ви набираєте текст, не підтримує дані символи. Спробуйте вибрати шрифт, де символи, які ви вводите, присутні в наборі. Також може бути, що у шрифті використовується нестандартне кодування деяких символів (це, в першу чергу, стосується старослов'янських шрифтів, розроблених до того, як історичні кириличні літери було включено в стандарт Unicode). Слід сказати, що жоден з установлених на моєму комп'ютері шрифтів не підтримує увесь набір символів, які можна набрати запропонованими розкладками.

П: При вводі тексту або після його повторного відкриття з файлу замість деяких символів з'явились знаки питання. В чому причина?
В: Ймовірно, програма чи формат файлу не підтримує роботу з символами Unicode, і дані символи відсутні в використовуваному кодуванні. Щоб скористатись можливостями клавіатури в повному обсязі, працюйте з програмами, що підтримують Unicode, зберігайте текст у форматі utf-8. Програми, що працюють в консольному вікні (наприклад, FAR), використовують набір символів Codepage 866, де присутні всі російські, українські й білоруські літери, крім І і — в цьому випадку, Ukrainian by Python дозволяє вводити латинську І і замість кириличної за допомогою комбінації AltGr(+Shift)+ш. Інша можлива причина появи знаків питання навіть у Unicode-сумісних програмах — специфічний баг Windows Vista.

П: Деякі символи не друкуються взагалі, при наборі інших програма виконує сторонні дії. Що робити?
В: Ряд програм (наприклад, Агент mail.ru та деякі інші месенджери) сприймають комбінації з AltGr не як символьні, а як керуючі послідовності. Єдиний вихід із проблеми — користування програмами, що не мають таких проблем сумісності. Тим більше, навіть стандартна українська розкладка клавіатури передбачає використання комбінації AltGr+г для літери ґ.

П: Як набирати апостроф і літеру ґ на розкладці Ukrainian by Python?
В: Апостроф набирається клавішею на місці російської ё («програмістський» апостроф — ' ) або Shift+ё («типографічний» апостроф — ’). Ґ ґ — AltGr(+Shift)+г — так само, як у стандартній українській розкладці чи в Strange Ukrainian. Також на деяких клавіатурах присутня клавіша [\] поблизу лівого шифта — для друку літери ґ можна використати і її.

П: Як друкувати російські літери?
В: Ё ё — AltGr(+Shift)+е; Ы ы — AltGr(+Shift)+і; Ъ ъ — AltGr(+Shift)+ї; Э э — AltGr(+Shift)+є.

П: Як поставити знак наголосу над літерою?
В: Є два способи. По-перше, можна ввести літеру, після чого натиснути AltGr+р — наголос з'явиться над літерою. По-друге, для деяких літер можна використовувати латинські графічні відповідники: для цього тиснемо AltGr+(апостроф), після чого вводимо літеру — замість літер А а Е е І і Ї ї О о у и буде виведено Á á É é Í í Ḯ ḯ Ó ó ý ú.

П: Що змінилось у другій версії Ukrainian by Python?
В: Для вводу українського тексту (у т.ч., літер з наголосом) нічого не змінилось. Зміни стосувались, у першу чергу, літер неслов'янських мов, що набираються за допомогою мертвих клавіш. Також було зміщено деякі спецсимволи: @, #, $ тепер набираються з AltGr+Shift.
В Ukrainian by Python 2.0 є такі мертві клавіші: AltGr+' (літери з наголосом, комбіновані діакритики), AltGr+1 (стара кирилиця, неслов'янські літери, спецсимволи), AltGr+2 (літери з діерезисом), AltGr+6 (літери з циркумфлексом), AltGr+7 (літери з «завитками»), AltGr+8 (літери з бревісом чи додатковим горизонтальним елементом), AltGr+= (перекреслені літери, математичні знаки), AltGr+щ (літери з хвостиком). Деякі знаки набираються з утриманням AltGr після натиску мертвої клавші (напр, ӆ = AltGr+щ л, тоді як ԓ = AltGr+щ AltGr+л).

Доцільність і самоціль

Sun, 26 Apr 2009 03:06:07 +0300

Спроба подивитись інакше на речі, які здаються нам самоочевидними.

Що таке доцільність? Це потрібність чогось для досягнення мети. Питання: що можна вважати метою в чистому вигляді?

Перша думка, що виникає у людини: мета — це задача, поставлена розумом. Авжеж, ми звикли, що розум Homo sapiens — вершина світобудови. Але чи так це насправді?

Погляньмо на бджіл. Не маючи справжнього розуму, вони демонструють цілком доцільну, з точки зору виживання виду, поведінку: збирають мед, інформуючи при цьому одна одну про місця медозбору, будують стільники, вигодовують личинок у шестигранних комірках, захищають своє гніздо... Яка мета всього цього? Виживання.

Те, що є доцільним з точки зору виживання, може й не мати ознак розумної поведінки. Рослина за допомогою сонячного світла синтезує з води й вуглекислого газу органічні сполуки. Клітина ділиться, породжуючи дві нові клітини. Доцільно, але де тут розум? Розум — лише один із безлічі винаходів природи, поряд із фотосинтезом, різноманітними формами дзьоба птахів, шерстю, війками інфузорій, псевдоподіями амеб, і т.д., і т.п. Яка мета цих винаходів? Виживання. Виживання клітин, здатних ділитись нескінченну кількість разів.

Виходить, мета усього — життя, і життя є самоціллю? В даному випадку — так. Але спробуймо трохи уточнити й узагальнити. Чи є доцільною поведінка хворої людини, що кашляє й заражає всіх людей навколо себе? Це корисно для виживання інфекції, і тому інфекція викликає у людини кашель. Але з точки зору виживання людини, така поведінка недоцільна й навіть шкідлива (нерахуючи користі від прочистки дихальних шляхів). З точки зору кожної форми життя, доцільним є таке породжене нею явище, що сприяє її виживанню й повторенню. Очевидно, що життя, породжуючи саме себе, і є самоціллю.

А якщо життя перестає породжувати життя? Візьмімо, для прикладу, робочу мурашку. Живучи в мурашнику, вона забезпечує виживання свого племені: здобуває харчі, доглядає за личинками, захищає мурашник. В цьому відношенні, її життя доцільне. Доцільне як інструмент для самоцілі, але не як самоціль: будучи ізольованою, мурашка перестає бути корисною для свого виду. Вона не може відкладати яйця — відповідно, не може зробити копію своєї життєвої форми. Образно кажучи, робоча мурашка — соматична клітина макроорганізму, а не генеративна (ця роль дісталась мурашкам з крилами). Самоціллю може бути лише така форма життя, що породжує себе — в решті випадків, життя є лише інструментом для самоцілі, або не має мети взагалі.

Не лише білкове життя може бути самоціллю, а й будь-який самовідтворюваний процес. Наприклад, поведінка наркомана: для нього самоціллю є отримання наркотичного задоволення. Це створює ризик для виживання його як біологічної істоти (наркотик вбиває), і, здавалось би, до чого тут самовідтворюваність? Але ми бачимо, що наркоманія шириться як інфекція. Кожна попередня доза стає приводом для наступної, приковуючи людину до наркотиків усе міцнішими ланцюгами. Перевіривши на собі дію наркотиків, людина може ознайомити з ними і своїх друзів чи знайомих, або почати продавати їх, щоб заробити гроші на наркотики (взагалі, наркоторговець може бути й не наркоманом, але той факт, що наркотики приносять ейфорію, сприяє появі нових наркоманів і нових наркоторговців). Самовідтворюваними є й інші моделі поведінки людини в суспільстві: прагнення розбагатіти, віра в бога, мистецтво, праця, навіть відпочинок... Суспільство — немов живильне середовище для різноманітних стереотипів поведінки.

Або комп'ютерний вірус: не будучи пов'язаним із життям, він породжує сам себе нескінченну кількість разів. У нього є самоціль: заражати комп'ютери, породжуючи власні копії. Пошкодження інформації — з точки зору виживання віруса, побічний ефект (хоча це було метою його автора, в якого теж була якась мета). Звичайно, якщо вірусну активність буде виявлено, рано чи пізно хтось сконструює антивірус — на цьому виконання вірусом своєї самоцілі закінчиться.

Як бачимо, будь-яка самоціль має свої межі доцільності: за певних умов, доцільне перестає бути доцільним. Приклад: ракова пухлина, у якої є самоціль — розмноження. Ракова клітина може ділитись до нескінченності, посилаючи свої метастази в усі органи тіла, але тільки до певного моменту, коли організм, уражений хворобою, просто загине — з цього моменту ділення ракових клітин втрачає будь-який сенс. Будь-який процес є доцільним доти, доки не знищить середовище свого існування і не зробить власне продовження неможливим.

Прикладом самодоцільного процесу з чіткими межами доцільності могла б бути й життєдіяльність дріжджових грибків, які переробляють цукор на спирт і гинуть — частково від нестачі цукру, частково від високої концентрації спирту. Однак, саме ця їх властивість і сприяє тому, що люди цілеспрямовано вирощують дріжджі. Процес, недоцільний в масштабах посудини з закваскою, виявився доцільним в масштабах біологічного виду.

Спробую підсумувати сказане:

Розум, життя, присутність людини та ін. не є обов'язковою умовою для існування мети.
Доцільним є такий процес, наслідком (і метою) якого є багаторазове повторення цього ж процесу.
Доцільним є також процес, що є наслідком іншого доцільного процесу і сприяє досягненню його мети.
Одна й та ж річ може бути доцільною з точки зору одного процесу й недоцільною з точки зору іншого.
Будь-який процес є доцільним у певних межах. Якщо межі доцільності досягнуто, самоціль перестає бути самоціллю. І навпаки, якщо закінчення самодоцільного процесу в певних межах сприяє його повторенню в ширших масштабах, такий процес можна вважати доцільним.

Спробуймо тепер перекласти ці логічні принципи на дії живих людей. Погляньте на світ іншими очима. Те, що ви робите — чи так вже й доцільне воно з точки зору не тих процесів, які маніпулюють вами, а безпосередньо вашої самоцілі — людського життя, вашого життя, життя всього людства?.. А втім, можливо, ми вже стали частиною зовсім інших процесів, самоціль яких — не біологічне життя Homo sapiens, а щось зовсім інше.

Розкрутка, зміст і плани на вічне післязавтра

Sun, 29 Mar 2009 01:15:07 +0200

На даному етапі я cвідомо уникаю розширення аудиторії свого блогу. Чому?

Давайте подивимось, що відбувається, коли людина знаходить у мережі новий сайт. Що далі? Якщо інформація звідти виявиться достатньо цікавою чи корисною, то в людини виникне бажання зайти сюди ще раз. Якщо ж ні — сайт потрапить до уявного чорного списку, і той же відвідувач уникатиме відвідувань сайту, що змарнував 5 хвилин його життя (навіть якщо пізніше там з'явиться щось варте уваги). Доки мій блог перебуває в зародковій стадії, варіант №2 більш імовірний. То чи варто примножувати кількість тих, хто сюди більш ніколи не прийде?

Інша причина — доменне ім'я. Я поставив собі нездоланну мету: розкрутити сайт, не вкладаючи жодної копійки реальних грошей (у т.ч., на придбання доменного імені). palm.nash.net.ua — просто ім'я мого комп'ютера в мережі, надане провайдером. Ім'я, прив'язане до провайдера чи хостера — поганий варіант для розкрутки сайту: змінивши хостинг, доведеться змінити й ім'я, та й непрезентабельно воно якось. Безумовно, я міг би й зараз скористатись послугами вільних реєстраторів доменних імен, але не роблю цього: розкрутка сайту ще не починалась — відповідно, ще нема потреби в імені. Поки що я займаюсь змістовим наповненням свого сайту і не турбуюсь про можливість відшукати його в мережі. Коли прийде час, сайт отримає коротке мнемонічне доменне ім'я, за яким вже буде необхідний мінімум інформації.

Разом з тим, я не ховаю свій блог від світу: на кількох форумах, які я часто відвідую, адреса сайту вказана в профілі і/або в піписі, і кожен бажаючий може зайти сюди і читати блог на стадії розробки — з десятком статéй, недоробленим дизайном, напівперекладеним інтерфейсом. І хоча моїми основними читачами лишаються пошукові рóботи, все це може зіграти позитивну роль у майбутньому: palm.nash.net.ua буде використано як майданчик для розкрутки ЦеНеБлогу в новому втіленні.

Безумовно, такий підхід має свої недоліки. Для більшості блогів чи сайтів новин розкрутка має починатись одночасно з першими публікаціями: повідомлення, написані давно, втрачають свою цінність. ЦеНеБлог же позиціонує себе як позачасовий блог, де кожна стаття є концептуальною ідеєю, викладом авторського світобочення, шкідливими порадами — чим завгодно, тільки не останніми новинами й не звітом про поточний стан душі автора. Втім, рубрика «Робота блогу» є винятком із цього правила.

Антиблог, яким є даний сайт, має зовсім інший формат взаємодії з аудиторією, ніж типовий блог у ЖЖ, де між популярністю й кількістю френдів можна ставити знак рівності, а френди — це, перш за все, спілкування, спілкування і ще раз спілкування. Мабуть, з мене не вийшов би великий ЖЖ-шник: активне спілкування скрізь і з усіма не в моєму стилі, і, мабуть, не я один такий. Хтось шукає спілкування і отриує купу друзів — мною ж керує бажання поділитись зі світом своїми думками, відшукати однодумців. Популярність нічого не варта, якщо жоден з твоїх друзів не поділяє твоїх поглядів. На жаль, до цього часу світ не винайшов ідеального інструменту для пошуку однодумців. Чи є блог таким інструментом? Час покаже...

Проблема термінології

Wed, 18 Mar 2009 06:51:50 +0200

Використовуючи слово «кіберсоціалізм», я часто ловлю себе на думці: а чи можна цей тип віртуально-економічних відносин назвати кіберсоціалізмом (або соціалізмом взагалі?). Звичайно, на відміну від сучасного «ринкового» світу, в ньому інтелектуальний продукт не є чимось таким, що можна заборонити розповсюджувати. Однак, від того, щó зазвичай називають кіберсоціалізмом, мої ідеї багато в чому відрізняються принципово:

GNU-шний кіберсоціалізм не має в собі ідеї «заволодіння світом». Кіберсоціалізм-пітонізм ставить за кінцеву мету змусити всіх танцювати під дудку Великого Ідеолога.
GNU не намагається вирішити проблеми, з чого житимуть автори. Пітонізм передбачає існування фінансової схеми, за якою гроші від користувачів перетікатимуть до авторів.
Зрештою, світлі ідеали GNU несумісні з бажанням нажитись на кіберсоціалістичній економіці: якщо держава не візьме на себе роль розподіляючої ланки (а вона, ймовірно, не візьме), цим займеться Великий Ідеолог та/або його послідовники — віртуальне квазідержавне утворення.

Що ж тоді спільного?

Антикопірайтна ідеологія: якщо інформація потрапила до рук споживача, її неможливо «вкрасти». «©лово — не горобець: випустиш — не піймаєш».
Треба подумати... Незважаючи на всю тоталітарність кіберсоціалізму-пітонізму, він, як і GNU-кіберсоціалізм, не забороняє споживати інформацію безкоштовно. Авторські відрахування йдуть не з плати за інформацію, а з плати за додаткові послуги.

Фактично, кіберсоціалізм-пітонізм є кіберкапіталізмом (копірайтне боргове рабство не є явищем саморегульованого капіталістичного ринку — це суто механічний витвір, що не може існувати без державної примусової системи). Однак, вважаючи поточний тип економіки капіталістичним, ми тим самим ставимо знак рівності між словом «кіберкапіталізм» та копірайтним правом. З іншого боку, GNU-кіберсоціалізм надто схожий на комунізм. Якщо так, то моя ідеологія — кібер-НЕП.

…Соціалізм мені запам'ятався довгими чергами горбачовської епохи. Навіть зараз я ставлюсь до черг з упередженням: для мене краще переплатити, ніж тратити свій час на дешевизну, стоячи в довгій черзі знервованих покупців. Оперативність — те, чим ринковий магазин вигідно відрізняється від соціалістичного. Але до цього часу ніхто не може сказати, що ж то було — соціалізм чи щось інше?...

Як написати поганий мануал

Sun, 08 Mar 2009 05:24:30 +0200

Привіт усім! Нехай щастить вашому бізнесу!

Цей мануал з написання поганих мануалів не є інструкцією для покращення вашого бізнесу. Однак, у вас знайдеться декілька причин, щоб ним скористатись:

Ваш бізнес загнувся, тому у вас нема зайвих грошей, щоб відривати людей від роботи і змушувати їх писати мануали.
Ви пишете мануал про те, в чому самі не розбираєтесь. У вас є лише щоденні п'ятихвилинні консультації з менеджером команди розробників, котрий, так само, як і ви, має диплом політолога.
У вас нема часу, щоб написати якісну інструкцію.
Вам лінь, облом, і взагалі, нащо воно треба? Лише для галочки.
Ваша програма містить безліч незадокументованих можливостей, які до того, як їх виявили тестери, вважались багами, і ще невідомо, скільки їх незадокументовано. Користувачам бажано не знати про них — нехай краще лають тупий мануал, ніж тупих розробників.
Ви хочете зіпсувати бізнес вашому начальству і перейти до конкурентів (або почати власний бізнес).
Вашому менеджеру не подобаються занадто технічні мануали, де нема ні слова про бізнес.
Ваша цільова аудиторія — офісні бізнесмени, що не відрізняють DVD-RW від підставки для кави. Єдине слово, яке вони зрозуміють у мануалі — БІЗНЕ$ (і вони будуть задоволені).
Ваш бізнес занадто успішно йде вгору, щоб на нього могли вплинути погані мануали
Придумайте щось своє, бажано про бізнес...

Причин, як бачите, вдосталь. Отже, декілька порад, як втілити в життя ваш ідеал:

Запевніть користувача, що ваш програмний продукт є ідеальним рішенням для його бізнесу. Йому буде приємно дізнатися про це після того, як програма заглючила остаточно, і він вирішив вдатись до крайнього заходу — прочитати мануал.
Детально опишіть усе, до чого можна дійти власним розумом, навіть не знаючи про існування вашого програмного продукту. Приклад: «Меню Файл використовується для дій з файлами. Файл — область диску, відведена для збереження даних (наприклад, ваших документів). Для зручності користувача файли на диску згруповані в папки. За допомогою даного меню ви можете зберегти файл у вибрану вами папку, відкрити збережений раніше документ,…»
Обов'язково мають бути білі плями — змусьте користувача працювати головою, щоб він не отупів остаточно. Відсутність у вас зайвої кваліфікації автоматично сприятиме їх появі — в іншому разі, свідомо уникайте зайвої деталізації особливостей, важких для розуміння.
Водночас, вам необхідно набрати певну кількість рядків. Лийте воду. Поговоріть про бізнес: «Функція fsysfoobar() виконує дії з системною областю пам'яті. В системній області пам'яті може міститись конфіденційна інформація, тому неправильний виклик даної функції становить небезпеку для вашого бізнесу. Будьте обережні, перед використанням перечитайте даний мануал!»
Щоб не складалось враження, що мануал писали гуманітарії, додайте трохи технічних подробиць. Бажано в тій галузі, з якою ви погано розбираєтесь: це дозволить вам написати по-справжньому незрозумілий опис, який змусить користувачів відчути себе тупими ламерами. Якщо ж ви знаєте всю свою програму від А до Я, застосуйте аналогічний прийом: не діліться з користувачем усією необхідною інформацією, але обов'язково наведіть приклад «вищого пілотажу».
Структуруйте матеріали якомога хаотичніше. «Всі тварини діляться на тих, що належать імператору, бальзамованих, приручених, молочних поросят, сирен, казкових, бродячих собак, тих, що бігають, як божевільні, незліченних, намальованих тонким пензлем з верблюжої шерсті, тих, що розбили вазу, схожих здалеку на мух.» Застосуйте це до можливостей роботи програми — і отримайте структуру мануалу-лабіранту, в якому користувач блукатиме роками, час від часу дивуючись новим можливостям програми.
Самореклама. Її слід втикати в найнесподіваніших місцях, включаючи інструкції для роботи в аварійних ситуаціях. Зрозуміло, що ваша програма ідеальна, тому тему програмних збоїв обминайте, а висвітлюйте лише ті проблеми, що виникають у особливо тупих чайників. «Після команди «Заблокувати файлову систему назавжди» файли на диску перестали відкриватись — Відформатуйте диск. Заново встановіть foobar® — це оптимальне рішення для успішного ведення бізнесу.» Про саморекламу на початковій сторінці вже згадувалось.
Переконвертуйте мануал у якийсь із хелпових форматів і дайте йому красиву назву: «Довідковий центр», «Тур по foobar®», «Офіс робота-консультанта». Самого робота-консультанта теж слід зробити у вигляді інтерактивної тривимірної моделі. Це, звичайно, не підвищить ефективність мануалу, зате підніме кілобайтність (користувачі люблять великі мануали, чи не так?)
1. Засоби пошуку. Незалежно від запиту, в результатах пошуку мають з'являтися ще й ліві статті про ефективність бізнесу, базованого на вашій продукції.
2. Не забудьте напартачити з кодуванням. Якщо половина тексту перетворюється на кракозяблики, квадратики, Ђ чи знаки питання, ви досягли успіху. Змусьте користувача придбати «робота-перекладача» для спілкування з вашим «роботом-консультатнтом».
3. Захистіть мануал від крадіжки інформації: найкраще зробити його як самостійну програму, що виводить інформацію у вигляді графічного зображення. В поєднанні з попереднім пунктом це буде особливо весело.
Ще раз. Кожна друга стаття мануалу має якимось чином зачіпати тему надзвичаної ефективності бізнесу з вашою продукцією. Якщо ви ще не досягли достатньої кількості самореклами, відредагуйте мануал іще раз — це допоможе вашому бізнесу. Вода про успішний бізнес підніме вашу кілобайтність. Або ж, якщо вам необхідно втиснутись у певні межі, пожертвуйте технічними інструкціями.
Приклади практичного застосування програми. Зробіть їх якомога абстрактнішими, відірваними від практичних задач типового користувача. Якщо це мануал з асемблера — напишіть код для бухгалтерського обліку. Якщо об'єктноорієнтована мова програмування — маніпуляції з foo, bar та іншими абстракціями. Якщо прикладна програма — скріншоти з найменш використовуваними можливостями. Ну а те, з чим користувач має справу щодня, слід залишити без готових зразків: все одно користувач буде змушений до цього додуматись.

Р.Ѕ. Що б там не казали про погані мануали, є в них і позитивна сторона: вони змушують користувача мислити, експериментувати, привчають його ставити все під сумнів. Дотримуйтесь даного мануалу — підніміть інтелект користувача. А заодно зекономте свій час і сили.

Р.Р.Ѕ. Даний мануал не є ідеальним зразком описаного «поганого мануалу», оскільки він не висвітлює неоціненне значення ЦеНеБлогу для успішного ведення вашого бізнесу.

Дерево замість XML

Fri, 27 Feb 2009 23:06:28 +0200

Сьогодні XML — один із найрозповсюдженіх форматів даних, в який можна втиснути будь-яку структуру. Та чи бездоганний він?

По-перше, закриваючі теги. XML вимагає їх завжди — або у вигляді окремого тега наприкінці тіла, або у вигляді знаку «/» перед закінченням одинарного тега. XML — не HTML, де закриваючі теги часто необов'язкові (хоча й бажані), і місце закінчення тіла для кожного з тегів визначається по-різному. Повторення імені тега XML при його закритті — надлишкове, можна було б обійтися чимось назразок </>, але XML ставить перед собою задачу сумісності з HTML — звідси й цей надлишковий синтаксис. Втім, надлишковість XML — дрібниця в порівнянні з тим, що увесь блок даних має бути охоплений зовнішнім тегом, який сам по собі не несе майже ніякої важливої інформації. До чого це веде на практиці? В XML-файл не можна дописувати дані вкінці — тільки переписувати увесь файл. XML непридатний для ведення логів (хоча окремий запис логу може мати XML-подібну структуру).

По-друге, необхідність використовувати позначення замість деяких символів у тексті. А якщо текст (дані) сам містить фрагменти XML чи HTML (котрі теж можуть містити цитування XML)? Тоді символи можуть піддаватись багаторазовій обробці (з кожним вкладенням усе більше):

<br/>
<br/>
&lt;br/&gt;
&amp;lt;br/&amp;gt;
(далі зростання відбувається в арифметичній прогресії).

Взагалі, будь-які ескейп-символи при багаторазовому цитуванні виглядатимуть страшно. Pascal:

п'ять
'п''ять'
'''п''''ять'''
'''''''п''''''''ять'''''''

Хоча й два апострофи виглядають лаконічніше, ніж " < чи &, подальше зростання їх кількості відбувається в геометричній прогресії — після певної кількості самоцитувань паскалеподібна символьна константа виглядатиме страшніше, ніж XML.
Не краще виглядає й стиль C / C++ / Java / C# / PHP (можна продовжити — розробники мов програмування люблять повторювати синтаксис С з усіма його плюсами й мінусами):

"text"
"\"text\""
"\"\\\"text\\\"\""

Загалом, те ж саме, що й у паскалі, але тепер нам доводиться чергувати два типи спецсимволів. Свого часу мені довелось спостерігати глюк, пов'язаний з тим, що PHP й MySQL не зовсім однаково здійснюють слеш-шифрування й його розшифрування — ще одна дірка для хакерів.

В ідеалі, розмір цитованого рядка має при кожному вкладенні зростати в арифметичній прогресії (тобто, кількість додаткових знаків має бути фіксованою). Хороший приклад для наслідування — формат, прийнятий в електронному листуванні:

Я пишу тобі листа
>Я пишу тобі листа
>>Я пишу тобі листа
>>>Я пишу тобі листа

Як бачимо, текст при кожному цитуванні збільшується лише на один символ на рядок. При цьому в самому рядку можуть бути які-завгодно символи — при цитуванні вони не дублюються. Чи не ідеально?

Взагалі, приблизно те ж саме можна було б зробити й за допомогою пробільних відступів, але суттєвим недоліком пробілу є його нечитабильність. Око людини — не лінійка. Ми не можемо на око визначити кількість пробілів, якщо їх достатньо багато. Тим більше, пробіли можуть змішуватися з символами табуляції, довжина яких може відрізнятись у будь-яких двох текстових редакторах.

Чого нам не вистачає? Скажімо, можливості розбивати довгі рядки на частини. Зробімо це:

> Довгий довгий довгий довгий
* довгий довгий довгий
* довгий довгий довгий
* довгий довгий довгий
* довгий довгий довгий
* довгий довгий довгий
* довгий довгий рядок
> А це вже наступний рядок.

Продовження рядка будемо маркувати не знаком „>“, а зірочкою. Для чого це нам? Скажімо, для збереження тексту, в якому кожен рядок відповідає абзацу.

Крім того, ми хочемо розширити можливості синтаксису поштових цитат, доповнивши його іменованими структурними елементами. Наприклад:

Root
+-Node1
+-Node2
! +-Node2_1
! ! >text text text text
! ! >text text text
! +-Node2_2
! . +-Element
! . +-Element
+-Node3

Таким чином, ми підійшли до питання, винесеного в заголовок: псевдографічне дерево для опису структурованих даних. Це не просто псевдографіка, а мова з чітко визначеними синтаксичними елементами:
ідентифікатор з літер і цифр — початок блоку даних (структури чи тексту),
„+-“ — вхід у підпорядкований вузол,
„! “ та „. “ — префікс рядка опису вмісту підпорядкованого елементу. Обидва знаки супроводжуються наступним пробілом. Їх функції ідентичні, обидва варіанти взаємозамінні, але крапку бажано писати лише перед елементами останньої структури з описуваного вузла, щоб візуально підкреслити закінчення «гілки».

Ми отримали мову зі зручною структурою, легкою для читання. Це основа синтаксису дерева. Далі підуть додаткові елементи.

Є дещо, в чому ця мова програє перед XML: можливість вставляти блоки тексту без попередньої обробки (з деякими обмеженнями). Виправляємось:

Префіксний варіант:

Node
+-Node
! +-Node
! ! +-Data
! ! ! > text....
! ! ! > text....
! ! ! > text....
! ! ! > text....
! ! ! > text....
+-Node
+-Node

еквівалентний наступному:

Node
+-Node
! +-Node
! ! +-Data
=Label
 text.... 
 text.... 
 text.... 
 text.... 
 text.... 
=Label
+-Node
+-Node

Label — мітка в вигляді довільної послідовності символів. Рядок з ідентичною міткою відмічає кінець тексту.

Приблизно те ж саме можна зробити і для вкладених структур:

Node
+-Node
! +-Node
! ! +-Substructure
! ! ! +-Element1
! ! ! +-Element2
! ! ! ! +-Element3
! ! ! +-Element4
! ! ! . >text....
! ! ! . >text....

можна замінити на:

Node
+-Node
! +-Node
! ! +-Substructure
-Label
Element1 
Element2 
+-Element3 
Element4 
>text.... 
>text... 
-Label

Менш наглядно, але в деяких випадках дуже зручно.

Ще декілька дрібниць. Елемент, що містить у собі лише один рядок даних, можна описати скорочено:

Element:text text text

або

Element="text text text"

Якщо ж короткий текст треба розбити на кілька рядків, це можна зробити наступним чином:

Element="Row 1"/"row 2"/"row 3"

Структури, що складаються з однорядкових елементів, також можна записати однорядково:

Node(A="aaa" B="bbb" C(D="ddd" E="eee") F="fff")

можна розписати як:

Node
+-A
! >aaa
+-B
! >bbb
+-C
! +-D="ddd"
! +-E:eee
+-F="fff"

Крім того, в одному елементі структури можна комбінувати всі перераховані вище засоби синтаксису:

root
+-node="row 1"/"row 2"
! >row 3
! +-attr="value" (A="aaa")
! +-attr (B="bbb" C="ccc")
! ! >text
! ! >text
! ! "text"/"text"
! >row 4
=****=
row 5
row 6
=****=
! >row 7
+-node:text
. >text
. >text

Таким чином, кожен елемент може містити одночасно i текстову інформацію, і структуровані дані. При цьому має значення лише збереження послідовності рядків, тоді як структурні елементи можуть розміщуватись у довільному порядку.

Також можна додати коментарі в стилі С++:

Root//Основа дерева
+-Node//Вузол з текстом
! > text
! >text
! //Кінець вузла
//Коментар між рядків
+-Node//Структура
. +-Element
. +-Element

Коментарі можуть з'являтись у будь-якому рядку, крім текстових рядків без лапóк. Їх можна розміщувати як окремий рядок, після префіксу вкладеності структури (в обох випадках, увесь рядок з коментарем ігнорується) чи наприкінці рядка (тоді ігнорується лише коментар).

XML усе ще має ряд об'єктивних переваг перед деревом:

Існуючі програми та бібліотеки, що працюють з XML — головна перевага. Неважко написати текстовий аналізатор для дерева, але ми все одно не зможемо його ніде використати, окрім власних програм, тоді як XML вже є широко використовуваним стандартом.
Компактність при високому рівні вкладеності структури — замість префіксів для кожного рядка, XML вистачає відкриваючого та закриваючого тегів на цілий блок. Втім, якщо теги супроводжуються пробільними відступами для підвищення читабельності, компактність перестає бути перевагою.
Відсутність проблем сумісності між різними операційними системами: символьні коди закінчення рядка реалізовані в них по-різному, тому багаторядковий текст з одніє ОС може сприйматись як суцільний рядок в іншій. XML здебільшого ігнорує розбивку тексту на рядки. При написанні аналізатора для дерева слід урахувати цю особливість.
Засоби для позначення символів, відсутніх у поточному наборі (напр., Ӓ — Ӓ ). Це актуально для восьмирозрядних таблиць символів, але не має великого значення для utf-8.
Для роботи з XML вам нема потреби самостійно писати увесь код аналізатора — простіше використати готові бібліотеки, тоді як мова-дерево ще не має навіть назви, не кажучи вже про якісь програмні заготовки. Ви можете або самостійно втілити цю ідею в життя, або почекати, коли у мене дійдуть до цього руки, і я опублікую свої розробки на сторінках ЦеНеБлогу.
XML простіше редагувати, ніж дерево (використання безпрефіксних блоків частково усуває цю проблему, але найкращим варіантом буде створення спеціалізованого текстового редактора для деревовидних структур).

Як правильно зробити поганий інтернет-сервіс

Mon, 16 Feb 2009 24:33:21 +0200

Гадаю, ці декілька порад зможе використати кожен, хто бажає отримати чималу аудиторію з невдячних користувачів. Навіщо це вам? Зрозумійте одну річ: якщо ваш сервіс справді поганий, то його відвідувач не мине нагоди розповісти про нього своїм друзям, а отже, про вас говоритимуть. Негативна реклама — теж реклама: як і будь-яка реклама, вона сприймається з певною долею скепсису. Не має значення, щó про вас говорять — головне, що про вас говóрять. І навпаки, хороші речі рідко помічають, тому нема особливого сенсу робити щось справді корисне.

Ніщо так не злить людей, як ваше бажання витиснути гроші з їхніх порожніх гаманців. Так і робіть: щоб зібрати побільше лузерів, оголосіть свій сервіс безкоштовним. Безкоштовний, як відомо, лише сир у мишоловці. При першій же нагоді здивуйте свого все ще задоволеного користувача необхідністю платити. В гіршому випадку, він поділиться цією інформацією з друзями й обов'язково напише гнівну статтю в своєму блозі (ну й нехай — тим самим він лише прославить вас і продемонструє власне лузерство). В разі успіху, він виявиться «клієнтом шахрая», готовим платити за повітря, або ж закриття вашого сервісу для нього критичне (він ризикує втратити контакти, ім'я, власний розкручений інтернет-бізнес і т.ін.)
Каральна реклама. Гадаєте, повзаючі банери на пів-екрана, що затуляють текст, потрібні для того, щоб відвідувач обов'язково зайшов на сайт спонсора? Помиляєтесь! Це дуже елегантний спосіб натякнути клієнтові, що треба платити гроші. Придбання платного-аккаунта звільнить користувача від настирливих банерів. Якщо ж він не захоче платити, то в очах тих, хто зайде на його сторінку, він виглядатиме невиправним скупердяєм (а таких не люблять — див. п. 1). Загалом, це той же варіант з безкоштовним сиром, але тепер жертва не потрапляє в пастку, а отримує сир, непридатний для вживання в їжу.
Обов'язкова реєстрація. В порівнянні з попередніми пунктами, це дрібничка. Зате це дозволить вам відчути зростання популярності. Ну справді, відвідувач, що побоявся пройти реєстрацію — просто випадкова людина. Навіщо йому взагалі щось знати про вас? Змусьте його прокрутити ваш лічильник реєстрацій на одну поділку. Навіть якщо він після реєстрації пошкодує про витрачені п'ять хвилин і назавжди забуде дорогу сюди, все одно це підніме ваш рейтинг.
Навіть якщо користувач зареєструвався, звідки ми можемо знати, що це не бот? Він мусить розповісти вам про себе все! Електронної адреси і картинки з кривими цифрами недостатньо. Дещо з того, що користувач зобов'язаний вказати при реєстрації: телефон — мобільний, домашній, робочий (нема мобільного? хай іде в село корови пасти, таким не місце на вашому елітарному сайті), домашня адреса (індекс, місто, вулиця, номер квартири), прізвище-ім'я-по-батькові (при цьому блокуйте тих, кого звати Пітон Ктулхович Убийзерг чи якось схоже), номер паспорта (і паспорти батьків теж), довідка з роботи, довідка від психіатра... Також бажано, щоб користувач при реєстрації написав коротку автобіографію десь так на 2 аркуші формату А4. Навіщо? Щоб довести вам, що він не бот. Можете спробувати продати ці анкети — кажуть, що за особисту інформацію спецслужби платять шалені гроші. Також користувачі дали вам можливість розсилати їм
Спам. Електронна пошта вже давно перестала бути засобом спілкування. Тепер у неї є дві функції: реєстрація на таких сервісах, як ваш, і прийом спаму. Користувач повинен отримувати регулярні листи при кожній події, що опосередковано його стосується: це дасть йому привід навідатись до вас і поцікавитись, як відключити повідомлення. Крім того, є події, що мають стосуватися кожного (напр., закрита гулянка адмінів вашого сайту). В обох випадках, у користувача має бути опція в налаштуваннях, щоб відключати повідомлення поштою. В обох випадках, ця опція не повинна діяти, або ж її дія має бути тимчасовою, опції повинні самі збиватись і т.п. — нехай до вас заходять знову й знову. Ну і, звичайно, розсилка від спонсорів — від неї вже не відкрутишся. Гадаю, кожному київському тінейджеру цікаво читати про проституток в Москві, торгівлю трубами в Забайкаллі, бізнес-семінари, збільшення дітородних органів, піраміди електронних гаманців і т. ін. Відвідувач може й не здогадуватись, яким чином ця цікава інформація потрапила до нього, а вам достатньо лише продати спамерам базу електронних адрес і телефонів своїх відвідувачів. Зрештою, у багатьох користувачів вже й так стоять спам-фільтри, а дехто реєструється на тимчасові скриньки — спам на них не вплине ніяк.
Ще можна лякати відвідувачів страшним дизайном. Йдеться не про білу сторінку з чорними буквами без нічого зайвого — цей закос під ламерів виглядатиме не страшно, а тупо. Зробіть так, щоб ваш сайт був переповнений найновішими досягненнями інформаційних технологій. Колись це були фрейми й писк при завантаженні сторінки, згодом — джаваскрипт, аплети, флеш у різних варіаціях і, нарешті, АЯКС. Якщо користувач раніше міг працювати з формами на вашій сторінці — зробіть усе можливе, щоб він робив абсолютно те ж саме, але засобами аяксу (навіть якщо при цьому знизиться функціональність, зросте навантаження на процесор, сторінка почне гальмувати й непередбачувано реагуватиме на кнопки Вперед і Назад). Обов'язково мають бути гудки й свистки у вигляді самодовантажуваних снапшотів (це щоб юзер боявся навіть торкнутись чужих лінків і не втік від вас). І побільше спецефектів! Ось сторінка повільно висооооовується й залазить у вікно — невже в цьому нема видовищності? Користувачі з застарілими броузерами чи слабкими комп'ютерами належно оцінять вашу спробу витягти їх з кам'яного віку — в першому випадку, їм цікаво буде дізнатись, які технічні вимоги має ваш сайт, у другому вони зможуть насолодитись кожним кадром спецефекту. Користувач має бути вашим послідовником — навіть у справі вибору заліза, софта і їх налаштувань. Вірний послідовник повинен мати такий же монітор, екранний режим, броузер, як у вас — за найменшого відхилення від канону сторінка має перетворюватись у химерний візерунок... Коротше, пофантазуйте в цьому напрямку. Хай навіть користувач не зможе працювати з вашим сервісом, він все одно зможе оцінити ваш професіоналізм.
Бийте їх, бийте! Бан за найменшу провину — хороший стиль. При цьому користувач не повинен розуміти, за що його заблоковано. Вигадайте правила, які неможливо не порушити — і самі ж їх регулярно порушуйте, щоб користувач попався на цю вудочку і був справедливо покараний. Зрештою, можна застосовувати блокування просто так — адмін завжди правий. Особливо корисні бани, якщо для вступу до вашого клубу необхідне запрошення — попит на такі запрошення різко зросте. Нелогічність банів тільки сприятиме цьому — покарання ні за що мають поєднуватися зі свободою для явних порушників. Коротше, бан — ефектний маркетинговий хід: заборони завжди були стимулом до їх порушення, і кожен забанений користувач неодмінно повернеться до вас з кількома друзями.

Все це можна сприймати як жарт. Але, судячи з успіхів тих, хто робить саме так, ці поради не такі вже й беззмістовні.

Антиблог

Sun, 08 Feb 2009 20:33:22 +0200

Що таке антиблог? Поспитавши про це гугла, я не знайшов нічого цікавого. Пара блогів, що починаються словами «блоги — зло» і на першому абзаці закінчуються. Пара відгуків про якогось блогера, що веде антиблог, і це «анти» якось негативно відбивається на його популярності. Хоча сама ідея — взяти типові поради для блогера і зробити все з точністю до навпаки — не така вже й погана, якщо її правильно втілити. Принаймні, ми отримаємо не зовсім типовий блог.

Зараз модно давати поради, як правильно зробити хороший чи поганий блог, де за критерій успішності береться відвідуваність і, як не дивно, прибутковість. З моєї точки зору, хороший блог неможливо створити просто заради грошей. Навіть якщо блогер має кусень хліба з цього, все ж тут потрібне щось більше, ніж «я роблю вам блог, а ви мені клікаєте по банерах». Трохи ближче до ідеалу стоять ті, для кого інтереси читача — на першому місці. Але й тут дуже часто ми бачимо турботу не про читачів, а про їх кількість. З чого випливає, що успішний блог — це не цікавий блог, а розкручений блог популярної в інтернеті людини. Змістовність підмінюється відвідуваністю.

Розкрутка і реклама. Загалом, корисна річ, якщо ми бажаємо отримати максимум відвідувань за мінімум часу. І якщо ми готові вкладати гроші. Однак, вкладення грошей здебільшого передбачає, що вони до нас повернуться — ми ж ставимо за мету некомерційність. Добре пропіаривши, можна відносно легко зробити популярним і щось не зовсім варте уваги. Клікаючи по рекламних посиланнях, часом відчуваєш себе трохи надуреним (в багатьох випадках, саме так воно і є: статті на тему «Президент повісився» чи з якимось іще «сенсаційним» заголовком стабільно викликають приплив зацікавлених, хоча всім очевидна дутість таких псевдосенсацій).

Безумовно, світ повинен дізнатись про вас. Існують альтернативи комерційній рекламі: наприклад, дружній обмін лінками (втім, це лише некомерційний аналог тієї ж реклами). Осмислені посилання в статтях з інших сайтів на матеріали вашого блогу варті більшого, ніж набридливий блимаючий банер: серед тих, хто приходить за таким посиланням, значно більший відсоток зацікавлених. Якщо ваш блог цитують, це вже показник того, що ваші зусилля чогось варті. Якщо ні — можливо, час іще не настав, або ж ваша писанина нікому не потрібна. Погані блоги мають відсіюватись, і не варто протидіяти цьому — навіть якщо це ваш антиблог.

Але чому змістовність звичайного блогу часто менш важлива, ніж популярність? Все просто: блог, за визначенням, є підбіркою матеріалів з тимчасовою цінністю. Щоправда, такий блог нагадує навіть не журнал, а газету без паперу. Як відомо, в старих газетах якусь цінність становить лише папір, хоча й він сприймається як сміття.

Добре це чи погано? Добре — на нікому непотрібне чтиво не тратиться папір, зроблений зі зрубаних дерев, а тим часом важлива інформація може оперативно розійтися по всьому світу — і вона справді може бути важливою. Погано — змістовна інформація губиться між горами порожнього контенту, генерованого лише для того, щоб змусити читачів регулярно заходити на блог. Можливо, саме тому набули популярності мікроблоги, де ідея регулярного оновлення при мінімумі тексту доведена до досконалості.

Втім, це не наш ідеал. Ми хочемо створити хороший блог — цікавий і змістовний, де на першому місці стоїть не регулярність оновлень (хоча, безумовно, це теж добре), а наповнення. Я не люблю читати встоперше про те, що вже сто разів писано й переписано різними словами. Плаваючи в морі інформації, хочеться знайти щось оригінальне, нестандартне, що ламає стереотипи і змушує мислити не так, як мислив раніше.

Оперативність чи вивіреність? Якщо ваша тематика — останні новини, то, безумовно, цінність вашої статті падає з кожною секундою — у вас просто нема часу тижнями вилизувати всі крапки, коми й пруфлінки. В іншому випадку, оперативність не має такого критичного значення: читач не знає і не може знати, скільки часу стаття пролежала в чорновиках. Ми вирішили не прив'язувати блог до поточних подій, тому можемо собі дозволити тратити на кожну статтю стільки часу, скільки вона того потребує.

Хороші твори пишуться на оцінку? Оцінка блогера — популярність. Оцінка статті — коментарі під нею. Це показник того, що блог узагалі читають (або не читають і, відповідно, не коментують. Хороший демотиватор для блогера-початківця). Чи важливі ці коментарі для випадкового відвідувача? Як показує практика, подяку від імені ўсіх хом'ячків може згенерувати навіть спам-бот. Часто коментарі використовуються як засіб спілкування з друзями — зручно, але для цього нема потреби вести блог. Інколи вони виявляються навіть більш осмисленими, ніж сам блог — чи свідчить це про його змістовність? Цікавіше, коли коментувач має власну думку, що відрізняється від думки автора — це й справді варто почитати. Однак, дискусія на території блогу здебільшого обмежена в часі, а далі вона поступово загинається (це ж не форум, де можна апнути позаторішню тему), і на будь-яку альтернативну думку блогер має повне право відповісти: «не подобається — не читай» і застосувати бритву Міцгола, що цілком логічно: критика в блозі підриває його авторитет... Питання: чи потрібні взагалі коментарі?

Блог як засіб спілкування. Власне, сюжетна лінія блога-щоденника сприяє тому, що коменти під вашими постами нагадують чат ні про що. Якщо ваша мета — спілкування, так і має бути. Але за особистими нотатками губиться зміст для тих, хто не належить до ваших друзів. Крім того, питання: кого слід вважати друзями? Друзі, з якими ви підтримуєте спілкування, як правило, знають ваше мило й аську/джабер/щось там іще. Ну а натовпи ЖЖ-френдів — просто ще один індикатор популярності. Ми вирішили не циклити на популярності, чи не так?

Взагалі, сама ідея існування френдів не така вже й погана: зібрати коло людей з близькими інтересами. Однак, ми спостерігаємо виродження цього явища: розмитість самого поняття «друг» призвела до того, що «друзями» стають зовсім випадкові люди, і часто самоціллю є не пошук свого кола спілкування, а просто їх кількість.

Політематичність, монотематичність. Як відомо, вузькоспеціалізовані блоги більш ефективні. І навпаки — розсіювання між широким колом тем нічим не краще, ніж особистісне болото. Монотематичність погана тим, що читач блогу не виходить за межі однієї теми, хоч, можливо, його інтереси значно ширші. Крім того, монотематичний блог охоплює менше коло людей — а отже, й менше коло сайтів, посилання з яких будуть для нас корисними. Однак, можна знайти здоровий компроміс. Наприклад, обмежитись двома-трьома темами і збалансовано їх розвивати, щоб читачі з різними зацікавленнями не почувались обділеними.

І ще одне холіворне питання: блогохостинг чи stand-alone? В ідеалі — власний сайт завжди кращий. При бажанні, ми можемо робити з ним усе, чого душа забажає. Можемо більш гнучко налаштувати його, експериментувати зі скриптами, і т.д., і т.п. Недоліком є технічна складність цієї справи для любителя, тому, якщо це створює для вас труднощі, краще поселитись на блогохостингу (Блоггер, ЖЖ та ін.). Втім, і тут можливі варіанти. Чого я не радив би, так це мурашиних блогосервісів на різноманітних порталах, де наголос робиться на спілкуванні — матеріали звідти просто не сприймаються всерйоз. Взагалі, за будь-яким блогосервісом закріпився певний імідж... Просто подивіться, яке коло інтересів переважає на цьому сервісі, і зробіть висновок, як виглядатиме на його тлі ваш блог.

Я вибрав для себе варіант зі стенделонним блогом на базі Thingamablog. Головна перевага — невибагливість до технічних вимог. Власне, це не двигунець сайту, як WordPress, а засіб для публікацій у форматі блогу, тому для його роботи достатньо звичайного хостингу з фтп-доступом, а також джави, встановленої на вашому комп'ютері. Нема необхідності морочитись із серверними скриптами та базами даних — при бажанні, такий блог можна поселити навіть на narod.ru чи чомусь подібному. Мінуси: проект все ще багато в чому недороблений і потребує доводки напильником. На жаль, схоже на те, що Thingamablog припинив свій розвиток — останнє оновлення було наприкінці 2007 року. Технічні обмеження: для коментарів потрібні додаткові плагіни (які я вирішив не встановлювати — див. вище). Керувати блогом ви, скоріш за все, зможете лише зі свого комп'ютера (що для мене не критично). Ну і, звичайно, потрібен якийсь мінімум технічних знань, щоб усе це у ваших руках запрацювало.

Спробуймо узагальнити концепцію антиблога:

Некомерційність і неприбутковість. Антиблог почав якимось чином приносити прибуток? Що ж, це добре, але це не входило в наші плани.
Використання реклами для розкрутки — можливе, але необов'язкове. Ідея комерційної реклами йде врозріз із некомерційністю нашого проекту.
Популярність — не самоціль. Безумовно, слід прагнути до збільшення кількості відвідувачів, але сам блог має бути вартим того, щоб його читали.
Коли нема чого сказати, інколи краще промовчати. Забийте на поради писати часто й регулярно — частота оновлень не повинна впливати на зміст.
Матеріали антиблогу мають бути мінімально прив'язані до поточних подій. Пишемо те, що не стане менш актуальним через рік.
Коментарі під кожним постом нам ні до чого. Краще створити форум чи гостьовуху на своєму сайті й перенести спілкування туди.
Побутово-особиста тематика — табу. Вона цікава лише для вас і ваших друзів.
Френдоманія — табу. Не варто френдити випадкових людей заради дутого рейтингу.
Набір тем: монотематичний чи обмежений невеликою кількістю тем. Якщо теми достатньо далекі, їх слід розвивати збалансовано, щоб одні з них не глушились іншими.
Розміщення: в ідеалі — на власному движку. Якщо ж блогосервіс, то нас цікавить гнучкість налаштувань і сам імідж порталу (який у деякій мірі вплине на вас і ваш сайт).

Переїзд

Thu, 05 Feb 2009 24:31:20 +0200

У зв'язку з деякими незрозумілими обставинами, я змушений змінити хостинг. Читайте мій блог за новою адресою:
http://palm.nash.net.ua/blog/.
Скоріш за все, ця адреса також буде тимчасовою (хоститись на своєму домашньому комп'ютері — справа невдячна…)

Офіційний лист від support@ho.ua:

Уважаемый пользователь хостинга python.ho.ua
Ваш ресурс в силу некоторых причин является нежелательным для
размещения на нашем хостинге.

Пожалуйста найдите новый хостинг до 09.02.2009 г.
Ваш хостинг будет закрыт 09.02.2009 г.
До этого времени Ваш хостинг открыт и Вы можете забрать
нужные Вам данные.
Единственный вариант сохранить Ваш сайт на нашем хостинге -
переход на платный вариант (14 с копейками гривен
в месяц вроде немного).
Мы не комментируем причину закрытия, и не ведем переговоров
на тему "что сделать, чтобы сайт был открыт". Просто найдите
другой хостинг, их немало.
--
С уважением, Support team

На жаль, про справжні причини закриття мені невідомо нічого. Порушень правил хостингу з мого боку не було, перевищення ліміту трафіку — також. Офіційна причина — other.

Перехід на платний хостинг на тій стадії, коли сайт не приносить навіть 1/100 з тих 14 гривень (він взагалі не планувався як комерційний), я вважаю неприйнятним для себе. Це не жадібність, а просто небажання спускати гроші на вітер.

Концептуальний етимологічний алфавіт

Thu, 29 Jan 2009 05:57:48 +0200

Стаття була написана в 2007 році і опублікована на цьому сайті. Новіші статті можуть посилатись на неї, тому я вирішив включити її безпосередньо в блог.

Потрібні дикі ідеї? Отже, ось проект удосконаленого до неможливості українського алфавіту. Ця система близька до досконалості, але побічний наслідок її — переускладнення. Не думаю, що хтось і справді захоче використовувати її замість традиційної абетки (крім, можливо, окремих її елементів).

Загальна ідея така: споріднені слова, незалежно від їх звучання, мають складатися з однакових літер, використання яких обумовлюється етимологічно. Разом з тим, літери спільного походження, що читаються по-різному, можуть використовувати різні діакритики. У цій системі я спробував урахувати не лише питомі процеси (перехід давніх голосних в [і], л->в), а й ідентичність грецьких слів, запозичених різними шляхами, неоднозначності щодо використання г та ґ та ін.

а
б
в	в̌
г	г̌
ґ	ґ̌
д
е	ê
є	є̂
ж
з
и	и̂	ѝ	й	и̌
і	ì	ї	ј	ǰ	҅ј	҅ј҆
к
л	л̂	л́
м
н
о	ô	о̌
п

р
с
т
у	ў
ф
х
ц
ч
ш
щ
ъ
ы	ы̂
ь
ѣ	ѣ̌
ю
я	ѥ
ѳ	ѳ̂	ѳ̌
ѵ	ѵ̂	ѵ̀	ѵ̆	ѵ̌

У цій системі широко використовуються діакритики. Одні з них змінюють звучання літери, інші позначають придихові приголосні.
҅◌ — придихове [г], а також у складі ҅ј[ж]
҅◌҆ —придихове [х] (використовується лише в запозиченнях, ставиться над голосною, перед якою є звук [х], утворений з h, а також у літері ҅ј҆[х] в іспанських запозиченнях)
‘◌ — придихове [в]
◌́ — наголос (цей же діакритик використовується для пом'якшеної л в запозиченнях)
◌’◌ — апостроф (вживається як у сучасному правописі, хоча після прийменників рекомендується писати ъ)
◌̂ — дашок (використовується для позначення переходу голосних в [і], а також у приголосних: ѳ̂ [ф], л̂ [в])
◌̀ — гравіс, вказує на читання голосної як [и]
◌̌ — галочка (змінює звучання літери, характерне для слів, запозичених через латинську та західноєвропейські мови: в̌[б], ѳ̌[т], и̌[е], ѵ̌[у, в], г̌[ж], ґ̌[дж], ǰ [дж], а також у російських запозиченнях (ѣ̌[є]) та в питомих словах о̌[у])

Деякі літери використовуються лише в запозичених словах: ј[й], ѳ (без діакритиків використовується для позначення англійського th і може читатись близько до с/з, в грецьких запозиченнях вживається лише з діакритиками), ѵ (читається як [и], [і], комбінація еѵ — [ев]. В інших випадках використовуються діакритики).
Літери г та ґ вважаються етимологічно еквівалентними, хоча й передають різне звучання. Обидві літери використовуються для відтворення грецької гамми та латинської g. Для відтворення ж західноєвропейської h слід використовувати діакритики (придихове [г] чи, зрідка, придихове [х]). Придихове [г] та придихове [в] також використовуються в питомих словах.
У початковій позиції та після голосних літери и, ѵ читаються як [і]. Якщо ж вони мають зберігати звучання [и], над ними ставиться гравіс. Цей же діакритик ставиться над і в запозиченнях на місці [и], якщо її написання обумовлюється етимологією.

P.S. Для друку тексту цим алфавітом підійде розкладка клавіатури Ukrainian by Python.

Кіберсоціалізм

Sun, 25 Jan 2009 23:06:33 +0200

Файлообмін став загальнодоступним засобом отримання інформації. Комерційні механізми накрутки ціни на інформаційний товар втрачають значення. І ось тут виникає проблема: а який узагалі інтерес виробникам фільмів, музики та ін. забезпечувати споживача-шаровика?

Давайте подивимось, за що насправді платить споживач масового інформаційного товару в епоху файлообміну, коли купує ліцензійні диски? Ні, не за товар — дістати його можна і безкоштовно. Не за безпеку перед законом — ніяка міліція не переловить усіх порушників авторських прав. У багатьох людей стоїть неліцензійна вінда, вони слухають музику з накачаних mp3шок, а не з ліцензійних дисків, але ніхто їх чомусь не арештовує, законодавче переслідування спостерігається в дуже небагатьох випадках. Не гарантія якості — в комплекті з будь-якою програмою йде файл з ліцензійною угодою, де капслоком надруковано, що виробник не несе відповідальності за ваші глюки. Те, за що платяться гроші — упаковка і носій інформації, ліцензія, ваша віра в якість...

І ще одне: ви стимулюєте тих, хто відмовляє споживачам у праві виготовлення копій їхнього товару. Глибоко ліцензійна Windows приносить виробникам значно більший прибуток, ніж вільні ОС. Безумовно, продукти Microsoft виграють у якості завдяки кращому фінансуванню — і це фінансування досягається не кількістю проданих копій, а накруткою цін шляхом заборони вільного копіювання. Ви платите не за якість товару, а за спосіб ліцензування — безкоштовні аналоги майкрософтівських виробів також існують і в багатьох випадках не поступаються їм функціональністю.

Але ви б хотіли заплатити саме за продукт зусиль акторів, співаків, програмістів, письменників? Ви готові тратити свій час на те, щоб ваші гроші прибули за адресою? Будь-який вировник вільного (чи навіть комерційного) інформпродукту буде радий отримати добровільні пожертви. Проблема лише в тому, що не кожен споживач готовий допомогти виробникові (хто ж платить за безкоштовне?).

А тим часом сайти, де можна безкоштовно зкачати щось цікаве чи корисне, продовжують існувати і приносити прибуток власникам. Джерело прибутку — реклама, а також плата користувача за додаткові послуги. Чи отримує виробник хоч якийсь процент від цих прибутків? У 99% випадків — ні. Справедливо?!

Автор повинен отримувати прибуток пропорційно до кількості скачувань. В такому разі, власник файлообмінника повинен нараховувати авторові якусь суму — частину коштів, отриманих від реклами. Це можуть бути як гроші, так і їх замінник, який підлягає обміну на гроші. Автора можна прирівняти до релізера, з тою різницею, що будь-який реліз цього автора (незалежно від того, хто його розмістив) має приносити дивіденди автору.

Ще один спосіб отримання прибутку автором — розміщення реклами безпосередньо в продукті. Однак, реклама цього типу не дуже ефективна: користувач надає перевагу софту без реклами (чи користується патчами, які цю рекламу блокують); реклама у фільмах неклікабельна — туди нема сенсу вставляти якусь довгу адресу; хоча фрази «ПИЙ PЕРЅІ» чи «юзай google.com» цілком вписуються в цей формат, гугл і пепсі можуть собі дозволити не викидати гроші на вітер. Реклама у фільмах може бути або дуже короткою (ніяких рекламних п'ятихвилинок — їх промотають чи виріжуть!), або займати частину кадру (у вигляді логотипа чи бігучого рядка). Реклама в музиці неприйнятна. На зображеннях (фото, картини, шпалери для робочого столу) також неможливо розмістити великий об'єм рекламної інформації, та й навряд чи варто там розміщувати щось окрім адреси студії. Гіпертекстова реклама вписується у формат електронних книг, але й тут нема нічого складного в тому, щоб цю рекламу вирізати при повторній публікації.

Взагалі, рекламний ринок бачиться мені такою собі мильною бульбашкою, яка рано чи пізно лопне. Вже зараз на деяких ресурсах реклама є не стільки засобом отримання грошей за кліки, скільки покаранням для користувачів, що не придбали преміум-аккаунт. Реклама сайту, який сам живе з реклами інших сайтів, котрі, у свою чергу, теж існують за рахунок реклами, і т.д. — це нічого вам не нагадує? Доки в кінці тунелю нема реальної послуги, за яку клієнт платить гроші, вся ця рекламна мережа лишається «пірамідою» (хоча правильніше було б її назвати колóсом на глиняних ногах — єгипетські піраміди були стійкішими). Сьогодні ця галузь росте і розвивається, та рано чи пізно її чекає чергова криза доткомів. Тільки-но більшість рекламодавців переконаються, що гроші, вкладені в рекламу, не повертаються, попит на рекламу почне падати — відповідно, прибутковість реклами також упаде.

Чи є альтернатива рекламі? Так. Плата за сам інформаційний продукт. Але хто захоче доплачувати за те, що можна отримати безкоштовно?.. Користувач готовий платити за швидкість скачування, інколи — за малодоступний контент (хоча більшість просто чекає, коли він стане загальнодоступним). Заплативши за швидкісний інтернет з нелімітованим трафіком, він намагатиметься максимально заповнити канал, що набагато простіше зробити, не заморочуючись на платі за кожну качку (власне, така оплата суперечить життєвій філософії безлімітника). Набагато простіше було б, якби плата за продукт входила до плати за інтернет. Власне, оплачуючи послуги провайдера, користувач розраховує на можливість користуватися продукцією з варезників.

Отже, провайдер має відраховувати частину своїх прибутків виробникам інформпродукції (чи, точніше, організації, яка контролює файлообмін і оплачує працю виробників інформпродукту). Поєднаймо це з системою оплати за пріоритет. Уклавши договір з файлообмінною мережею, провайдер вносить на рахунок кожного клієнта певну суму кібербубликів, які автоматично знімаються з рахунку й підвищують пріоритет клієнта при кожній дії, що потребує залучення обмежених ресурсів. Ми звільнили клієнта від рутинних грошових маніпуляцій, а заодно зробили прибуток від клієнтів стабільним. Далі файлообмінна мережа нараховує певну суму кібербубликів (що підлягають обміну на гроші) авторам — пропорційно до попиту на продукцію і затрачених зусиль. І тут ми зустрічаємось з головною проблемою соціалістичної економіки — адекватністю оцінки праці. Інша проблема — твердість кібербублика як віртуальної валюти (не забуваймо: кібербублик підкріплений не золотом, а рекламою — нестабільним джерелом прибутку). Про те, як вирішити ці проблеми — в наступних статтях.

Ефект гербарію

Sat, 24 Jan 2009 03:59:25 +0200

Вам знайоме це відчуття? Листя, що втратило свій природній вигляд, але все ще зберігає ознаки кольору і форми, засушене вченим-ботаніком для колекції. Колекції, потрібної лише поціновувачам колекцій — таким же ботанікам чи просто любителям гербаріїв. Або колекція метеликів — мертвих, красивих, неприродньо розпластаних на дошці зі шпильками. Або... Прикладів безліч — старі книжки, колекції марок, алфавіти з omniglot.com, якийсь закинутий некомерційний софтверний проект, щось інше, щось іще — старе, дбайливо зібране, цікаве, непотрібне. Мертве.

Інколи мені хочеться повернутись на кілька років у минуле. Зайти на сторінки, що становили для мене тоді якусь цінність. Це не динамічні соціалки, що зараз окуповують увесь інтернет-простір — скоріш, навпаки: любительські сторінки на narod.ru, бібліотеки книг, зроблені якимись диваками, форуми, де збирались досить цікаві невеликі компанії... Я рідко заходжу туди: навіть якщо домен ще не перетворився на дебільну парковку, хостинг продовжує обслуговувати сайт, тематика сайту не змінилась, сторінки форуму не зафлудили потоки нових відвідувачів — я побачу лише те, що було раніше. Старі книжки з істинами, що давно перестали бути істинами. Старий, дорогий серцю — мотлох.

Взагалі, на світі є дуже мало справді потрібних речей. Мене гнітить відчуття, що все, що мене оточує, є таким же гербарієм — просто на більш ранній стадії, коли ще зберігається ілюзія життя, розвитку, буяння. Web 2.0 — ілюзорне буяння. Такий собі глобальний чат, створений для спілкування різними способами, але без можливості зберегти все навіки. Не слід забувати, що всі ваші контакти, писанина в ЖЖ, файли на файлообмінниках — загалом, усе, до чого ви маєте стосунок, одного дня може перетворитися в пил. Разом з електронною адресою на збанкрутілому порталі (або її просто зітруть через невідвідуваність). Разом з номером аськи, коли всі перестануть користуватись аськами й квіпами.

Другий веб — не гербарій, а, скоріш, його протилежність. Якщо забрати з нього все, що було в першому вебі — тексти, колекції зображень, псевдопрофесійні дизайнерські навороти і т.п. — ми отримаємо RSS-стрічку, в якій усім твоїм контактам і групам періодично надсилається повідомлення: «Привіт. Я ще живу» — звичайно, поки ти справді подаєш ознаки життя. Все інше — твій блог, на який ти вже вкотре забив, твій альбом з фотографіями, будь-який результат твоїх дій — це або майбутній гербарій, або те, що стане пилом і піде в небуття.

Колись мережа намагалась бути великою енциклопедією всього, наповненою перехрестними посиланнями. Тепер вона хоче бути життям — коротким, динамічним, беззмістовним. Ми танцюємо на пожовклих гербаріях, кидаючи в повітря вирвані сторінки зі словників, жонглюючи блискучими дисками фільмів, під музику, яку ми зітремо, коли вона нам набридне. У нас під ногами — наші фотографії, що перестають бути схожими на нас. Ми зустрічаємось в реалі — щоб просто переконатись, що ми живі, а пиво це так, атрибут зустрічі... Ми живемо. Після нас залишаться лише сайти-гробниці, що ніколи не оновлюються.
_{Копрофіли
зроблять наші слова своїм лозунгом.}
_{Над
нашими тілами познущаються у фотошопі}_.
_{...
... .. ... . ............. . ....}
_{... ...... .}

Від кібербубликів — до монетної системи

Thu, 08 Jan 2009 01:19:32 +0200

Провівши рік у віртуальній реальності Travian, я зрозумів одну річ: гроші має той, хто їх карбує, навіть якщо це уявне золото онлайн-гри. Щоб віртуальна монетна система працювала, має виконуватись декілька умов:

Обов'язковість плати відлякує «бідних» користувачів, тому слід передбачити можливість безкоштовної роботи з сервісом (з деякими обмеженнями).
За віртуальні гроші можна щось отримати: навіть якщо для власника служби ця послуга нічого не варта, користувач повинен відчувати в ній потребу.
За послуги, які користувач може сам надати службі, можна розраховуватись тими ж віртуальними бубликами.
Початківець повинен відчути, що «золото» дає реальні преваги — для цього він повинен потримати золото в руках, не сплачуючи за нього, або в інший спосіб випробувати його можливості.
Не можна дозволяти, щоб мультоводи (ті, що створюють декілька облікових записів, щоб заробити золото) витіснили чесних користувачів, які платять.
Служба може продавати віртуальне золото за реальні гроші, а зворотній обмін робити не зобов'язана.

Спробуймо тепер застосувати ці принципи до роботи файлообмінника з попереднього повідомлення.

Те, за що клієнт не платить: торент-трекер, веб-інтерфейс, користування зовнішніми сховищами (умовно).

Послуги, які можна надавати за кібербублики: реклама, пріоритет у використанні сховищ, додаткові можливості інтерфейсу та ін. Пріоритет — найцінніший товар. Теоретично, сховищем може користуватись кожен. На практиці ж, користуватись можна тоді, коли до тебе дійде черга — сховищ на всіх може й не вистачити. Але можна пролізти поперед черги, віддавши свої кібербублики (чим більше віддаєш за кожен байт, тим вищий у тебе пріоритет, сума довільна). Так само можна й надавати рекламні послуги: хто готовий заплатити більше за кожен показ, отримує можливість першим виставити своє оголошення на головну сторінку (власне, ця частина ідеї здерта з нині мертвого інфостора).

Послуги, за які користувач отримує бублики: запрошення рефералів (ну як же без них), надання комп'ютера для зовнішнього сховища, популярні релізи, високий рейтинг роздачі. Якщо користувач надає свою техніку, він сам визначає тариф за кожен байт дискового простору. Чим дешевше він продає свій хостинг (з урахуванням якості — стабільності, швидкості та ін.), тим більша ймовірність, що його послуги будуть використані, і той, хто бере за свої послуги надто дорого, ризикує залишитись без клієнтів взагалі.

Шарові бублики для новачків: тут є різні варіанти. Інфостор (вічна йому пам'ять!) узагалі не видавав шарової енергії новачкам (хоча й існувала така функція, як виграти енергію). Травіан давав зі старту невелику суму золота, яке майже неможливо передати на інший аккаунт (тільки після ліквідації і за умови купівлі золота за гроші). Останній варіант мені здається більш перспективним, але слід подумати, які послуги можна надати за початкову суму, крім аукціонних.

Боротьба з мультиаккаунтингом: з моєї точки зору, забороняти мультів нема сенсу — краще зробити так, щоб вони не робили погоди. Перш за все, кібербублики неможливо просто передати з аккаунта на аккаунт. (Обхід мультовода: створити багато аккаунтів і скуповувати у них кібербублики за гроші. Облом мультовода: бублики не продаються, якщо залишок після їх продажу менший, ніж стартова сума). По-друге, реферал не може принести прибутку, не піднявшись на певний рівень: він мусить сам заробити бубликів більше, ніж їх можна отримати за запрошення.

Продавати, але не скуповувати? Віртуальне золото саме по собі є не грошима, а квитком за послугу. Однак, користувач, що просто надає свій комп для наших потреб, може взагалі не цікавитись рекламними послугами, а чужі сховища йому ні до чого, коли є своє (крім, можливо, використання зовнішнього простору для бекапів). Отже, має бути можливість і зворотнього обміну бубликів на гроші. Це можна зробити двома способами: сама служба скуповує бублики (звичайно, з вигодою для себе — ми самі диктуємо ціни), або це робить біржа — місце, де можна продати чи купити кібербублики у інших користувачів за ціною, яку вони виставлять.

Підсумок:

Пишемо гібридний торент-клієнт/файл-сервер
Продаємо кібербублики за гроші
Розплачуємось кібербубликами за дисковий простір
Користувачі віддають нам свої кібербублики за послуги
????????????????????
PROFIT

HTTP + FTP + BitTorrent + ... = ?

Mon, 05 Jan 2009 15:49:51 +0200

Якщо 10 років тому інтернет іще був дивиною, то сьогодні він поступово стає головним конкурентом радіо й телебачення. Кількість важковагових файлів, що розходяться тисячами й мільйонами копій, з кожним роком зростає, і рано чи пізно розповсюдження їх за допомогою блискучих дисків, що псуються від найменшої подряпини, піде у небуття. Я використовую CD лише в одному випадку: якщо мені потрібно встановити операційну систему (та й то, диск, з якого йде встановлення — копія, закачана з мережі й записана на болванку). Не випадково його називають тирнетом — недолугі закони про авторські права безсилі проти зростаючого потоку даних. Про захист інтелектуальної власності поговоримо іншим разом, а сьогодні я хотів би поділитися своїми думками щодо технологій «тирінгу».

Існуючі засоби тирнету

FTP — потужний засіб для закачки файлів в обох напрямках (з сервера й на сервер). Можливість маніпулювати цілими каталогами файлів — те, чого не має HTTP. Однак, зараз цей протокол використовується для розповсюдження медіа-контенту рідше, ніж HTTP. Ніша, яку FTP займає по праву — керування файлами на віддаленому хостингу, де часто з'являється необхідність роботи з великою кількістю файлів.
Переваги: можливість роботи з каталогами.
Недоліки: незручна система портів, відносно низький рівень безпеки.
HTTP — багатофункціональний інтернет-протокол, з широкими можливостями динамічної обробки запитів. Водночас, значно більше програм-клієнтів підтримують HTTP, ніж FTP.
Переваги: динамічна генерація сторінок, можливість (для сервера) використовувати нестандартний номер порту, «віртуальні сервери» та ін.
Недоліки: складність завантаження каталогів.
BitTorrent — фактично, надбудова над HTTP. Але принцип роботи зовсім інший: торент-трекер виконує лише функцію «служби знайомств» для клієнтів, що взаємодіють між собою як пірингова мережа. Файли не завантажуються на сервер — торент є лише ключем для пошуку відповідного файла, тоді як учасники пірингової мережі обмінюються файлами чи фрагментами файлів між собою. Однак, кожен пір є водночас і клієнтом, і сервером — відповідно, для повноцінної роботи клієнтові (піру) потрібен відкритий порт для прийому запитів, фіксований зовнішній айпішник, високий онлайн. Оскільки трекер не є сховищем файлів, то після втрати файла на всіх клієнтських машинах відповідний торрент стає мертвим. Якщо на FTP ми можемо собі дозволити закинути якийсь файл на сервер і видалити його зі свого комп'ютера, то на торентах доводиться чекати, доки інший пір не скачає файл (за умови, що й він буде зберігати цей файл у себе й роздаватиме його), інакше файл піде в небуття. Та й сам механізм створення торента й розміщення його на трекері доволі громіздкий…
Переваги: низьке навантаження на сервер (трекер), підтримка каталогів файлів.
Недоліки: додаткові вимоги до клієнта, відсутність зовнішнього сховища, незручний механізм публікації, недоступність для більшості веб-клієнтів.

У двох словах: є клієнт-серверна модель (FTP, HTTP та ін.), де сервер, як правило, отримує більше навантаження, ніж клієнт. І є пірингова модель (BitTorrent, eDonkey/eMule та ін.), де кожен учасник виконує функції водночас і клієнта, й сервера. Пірингова модель ідеально підходить для швидкісних мереж з нелімітованим трафіком і зручними параметрами підключення, тоді як клієнт-серверна ставить мінімальні вимоги до клієнта й високі — до сервера. Піринг — засіб для обміну популярним контентом, тоді як на серверах можуть пилитись і якісь давно забуті файли, потрібні лише в ряди-годи. Фактично, торент-трекер — лише засіб для взаємодії маленьких серверів, клієнт як такий тут більш відомий як «лічер» (йдеться не про те, хто до кого конектиться, а про розподіл ролей «споживача» й «служби»). Користувач із поганим каналом зв'язку ще якось може качати файли з торентів, але публікація релізу — не для нього (що, однак, не применшує цінності самого релізу). Реліз для вузького кола розповсюджується значно гірше, ніж щось популярне й розрекламоване, хоча в останньому випадку трекер діє ефективніше, ніж потужний файловий сервер.

До чого все це?

Ідеальна мережа файлообміну, де для кожного знайдеться місце під сонцем.

У користувача повинен бути вибір — розмістити дані у зовнішньому сховищі чи просто відкрити до них доступ. У користувача має бути можливість скачувати файл як із торента, так і з фтп/хттп. Нарешті, має бути можливість розміщувати інформацію в зашифрованому вигляді на зовнішніх сховищах. Увесь набір функцій має бути доступним як зі звичайного браузера, так і зі спеціалізованого клієнта.

Зрозуміло, що сервер-сховище для всього нескінченного контенту не може з'явитися з нізвідки. За все потрібно платити. Але, придбавши сервери з високошвидкісним виходом в інтернет, як ми можемо бути впевнені, що їх не закриють за публікацію дитячої порнографії (кожен бажаючий може запостити що завгодно! © сумний досвід Інфостора) чи банальне невиконання авторських прав (а ви впевнені, що музика, яку ви накачали, розповсюджується за ліцензією GPL? :-) ). Що владі потрібно, щоб закрити сервер, розміщений на фіксованому майданчику? Приїхати й вимкнути. Що потрібно, щоб видалити увесь нелегальний контент з торентів? Мабуть, закрити інтернет. Чому так? Сховище, розсіяне по всій мережі, не має фіксованого місця в просторі — ви не можете просто приїхати й забрати всі копії забороненого фільму. Однак, торент — засіб для обраних. А тепер вихід із ситуації: кожен пір є маленьким сервером — то чом би не дати «бідним» клієнтам можливість качати дані напряму з пірів (чи завантажувати власні дані на пір)? Складність лише в тому, що власник піра не має мотивації, щоб тратити свій харддиск і трафік на невідомо-кого. Йому потрібен стимул: гроші, якісь віртуальні бублики, додаткові можливості, і т.п., але все це можна забезпечити.

А якщо зробити так, щоб і сам трекер разом з усіма веб-сторінками працював без виділеного сервера? Пір може взяти на себе функції веб-сервера і трекера. Використовуючи засоби DNS, можна змусити працювати цілий рій серверів під спільним доменним ім'ям. Зрештою, можна обійтись і без доменних імен: Freenet (не плутати з київським провайдером!) спокійно обходиться і без них. ІМНО, фрінет був створений параноїками (а як іще назвати тих, хто ладен морочитись із повільною мережею, лише щоб уникнути цензури?), але і в них є чому повчитись.

Ось такою мені бачиться ідеальна файлообмінна мережа — система, яку неможливо знищити, яка є скрізь і ніде, доступна для кожного. Залишається втілити цю концепцію в життя…

Grapt

Sat, 27 Dec 2008 10:01:31 +0200

Grapt - один із проектів-довгобудів (що ж зробиш, я ледачий), який, у випадку завершення його розробки й нелажної розкрутки, переверне світ :)

Отже, що це?

У початковому варіанті задуму, Grapt (GRAPhical Translit) - програма чи бібліотека програм для візуального відображення текстової інформації, у т.ч. зі складною структурою (математичні «багатоповерхові» формули, хімічні структурні формули, ноти та ін.), що вводиться з клавіатури і зберігається в системі у вигляді трансліту. При цьому трансліт є багатоалфавітним (можна додавати нові алфавіти символів і візуальних елементів), кількість алфавітів в одному тексті не обмежується, будь-яка введена інформація (від лінійного латинського тексту до структурних формул органічної хімії) вважається текстом. Зокрема, можливість розширювати набір алфавітів дозволяє використовувати власні саморобні символи поряд зі стандартними (будь-який опублікований алфавіт стає загальнодоступним для всіх). Однак, у той період я не починав щось робити - у мене були інші справи, а доступу до комп'ютера не було.

Подальший розвиток ідеї дещо змінив акценти початкового задуму. Тепер GRAPT (Global Registry of Alphabetical Portable Transliterations, можливі й інші розшифровки) не ставить за мету рендеринг нелінійних структур (хоча в майбутньому ця можливість може бути включена).
Особливості:

Текст при передачі чи збереженні кодується у вигляді транслітерації на базі основного набору ascii (коди 0…127). Визначення алфавіту (набору символів) здійснюється за допомогою міток у тексті (напр., &@ukr;Jakyjsj tekst означає Якийсь тект). Можливі два варіанти зберігання даних: Grapt7, що синтаксично нагадує html-кодування, і Grapt8 — більш компактний, замість &@-послідовностей та ascii-транслітерації використовуються символи з кодами 128…255. Прикладні програми використовують внутрішній формат, в якому відсутні мітки алфавітів, а символи, отримані з трансліту, представлені кількабайтними символами, що дозволяє оперувати з Grapt як зі звичайним текстом.
Мова опису алфавітів. Алфавіт — набір символів, кожен із яких має власну транслітерацію. При описі можна вказати спосіб відтворення кожного символа: засобами інших кодових таблиць, за допомогою шрифтів чи зображень, які розповсюджуються разом з алфавітом. Також можна використовувати макрозасоби (для більш компактного опису) і правила заміни (для надання транслітерованому текту більш читабельної форми).
Оскільки текст може передаватися з комп'ютера на комп'ютер, то необхідно забезпечити доступність алфавітів, які використовуються в ньому. Цим займається служба онлайн-публікації алфавітів. Якщо ж вказаний алфавіт із тих чи інших причин не може завантажитись, користувач побачить замість недоступних символів не квадратики, а транслітерацію. На відміну від Unicode, публікація Grapt-символа не потребує виділення фіксованої позиції в числовій таблиці, тому кожен користувач може вільно створювати власні символи — чекати рішення комісії для цього не треба. А оскільки графіка й шрифти можуть постачатись разом з алфавітом, це дає гарантію того, що новий символ можна буде прочитати на будь-якому комп'ютері, без ручного встановлення шрифтів, що підтримують даний символ.
Засоби вводу: можна написати спеціалізовану клавіатурну розкладку для будь-якого з алфавітів. А можна вводити текст безпосередньо у вигляді транслітерації — вона буде автоматично перетворюватись у текст з заданим набором символів. У найпростішому випадку, текст у форматі Grapt7 може набиратися в будь-якому текстовому редакторі у вигляді трансліту. Наступний крок — візуальний редактор (трансліт набирається в окремому текстовому полі й на льоту перетворюється в символи основного тексту — щось схоже на це). І, нарешті, використання Grapt як глобального метода вводу: в цьому варіанті, поле для вводу транслітерації розміщується окремо і може використовуватись для текстового вводу в будь-якій запущеній програмі (у т.ч., з деякими обмеженнями, в програмах, що не підтримують Grapt), підтримка Grapt-розкладок та ін.

В якому стані проект зараз?

Можна сказати, в нульовому. Вже є базовий модуль, що має забезпечувати перекодування символів між різними форматами, і модуль аналізу мови описів алфавітів (у процесі…). Алгоритм відображення тексту, спеціалізований текстовий редактор та служба публікації алфавітів ще не написані. Синтаксис розмітки транслітерації і опису алфавітів (проміжні етапи розробки) є у чорновиках (фізичний носій — два зошити в клітинку).

Про цей сайт / FAQ

Sun, 21 Dec 2008 20:07:12 +0200

Куди ви потрапили і що це за блог?

Це важко сформулювати в двох словах... Взагалі, блогерство — не моє покликання, і якби я сказав, що це блог, в якому ви можете знайти щось корисне для себе чи поспілкуватися з цікавою людиною, — це було б неправдою. 90% статей ЦеНеБлогу — незавершені ідеї, що потребують доосмислення, доопрацювання, практичної перевірки. Тут є лише матеріали для роздумів, а не готові рішення. Ставтесь до всього опублікованого тут критично — ніщо з цього не перевірялось, тому завжди існує ймовірність, що втілений в життя концепт принесе шкоду чи просто не дасть очікуваного результату.

Я не орієнтуюсь на одну тему з чітко визначеними межами. Значна частина матеріалів блогу присвячена копіюванню інформації в інтернеті та методам протистояння «копірайтній цензурі», але так само тут можуть публікуватися статті, що стосуються писемності, програмування, якоїсь філософської маячні, біології, космонавтики, астрономії та ін.

Якщо ви категорично не погоджуєтесь із більшістю висловлених у блозі думок, раджу закрити цю сторінку й усі сторінки ЦеНеБлогу. Можливо, це врятує ваш мозок від передчасного руйнування.

Python, 14 лютого 2009 р.

FAQ

П: Для чого потрібен цей сайт і про що він взагалі?
В: ЦеНеБлог — місце, де я просто публікую свої думки. Тематика крутиться навколо інформаційних технологій, писемностей, мистецтва та іншої філософської маячні — усього, що продукує мій мозок (хоча тематика блогу не обмежується цим). ЦеНеБлог — не підбірка корисних статей з сайтів ІТ-новин. Взагалі, він не орієнтований на те, щоб приносити практичну користь читачеві. Не тратьте свій час — забирайтесь пошвидше звідси.

П: Хто автор? Мова програмування Python має якийсь стосунок до нього?
В: Автор — віртуальна особистість, що з'являється під ніком Python. Я не програмую на Python. З однойменною мовою я ніяк не пов'язаний — її назва і мій нік виникли незалежно і з різних джерел.

П: А хто такий НашНет?
В: Це мій провайдер. Якщо ви шукаєте офіційний сайт Наш-Net, перейдіть за цим посиланням.

П: Це не блог? Тоді що?
В: Ну так, це блог, позиціонований автором як антиблог. Якщо блог є типовою формою сайту для Web 2.0, то антиблог є ностальгією за Web 1.0 — епохою персональних сторінок. Стаття газети чи блогу актуальна, доки свіжа — стаття антиблогу актуальна, доки актуальна. Коментарі — обов'язковий атрибут актуальних-доки-свіжих статей і демотиватор для некомунікабельних блогерів — відсутні. AJAX, важкі джаваскриптові спецефекти, флеш та інші заторможені елементи дизайну — відсутні. Загалом, різниця між блогом та антиблогом — не в технічній реалізації, а в підході до справи.

П: А як тут коментувати?
В: Ніяк)

П: Мене дратує, бісить і гнітить цей блог.
В: Так і має бути. Мене він теж дратує. Якщо він вас не дратує, це означає, що ви неправильно його читаєте.

П: Чи можна використовувати матеріали ЦеНеБлога на інших сайтах?
В: Так. Я не накладаю ніяких обмежень на передрук матеріалів звідси. При цьому бажано залишити посилання на мій сайт, звідки їх було взято. Це не обов'язкова умова, а просто побажання.

П: Що таке кіберсоціалізм?
В: В контексті даного блогу — альтернативний економічний підхід до розповсюдження інформаційної продукції, орієнтований не на отримання прибутку шляхом обмеження права копіювати, а на оплату праці виробників, пропорційну до затрачених зусиль, попиту і корисності продукту.